Архітектурні ансамблі широкими віялами розступалися перед ним, змушуючи скришувати від тупої люті емаль на зубах: ось вони, вчорашні повії, вчорашні внучки комісарських підстилок, батьки котрих убивали, а потім останніх одводили до Жовтневого палацу; ось вони на яскравих обкладинках світських часописів, плакатах, рекламах, – гидко загримовані. Але йому байдуже. Сонце топить сніг, вітер гонить воду донизу. Сонце і порожнеча. З приймача говориться, що дівчина Аня, котра зрадила подругу з її чоловіком, просить вибачення і замовляє пісню… З гучномовця рубає марш. Приготування до війни вайлувато розхитується, нажираючись макаронами, що їх анакондою поглинає юрба. Скриплячи уключинами, мов на обшарпаному човні, крутиться війна на одному місці, ніяк не дошукається серед цієї потолочі керманича і напрямку. Подільські пивниці переповнені гирлуватими чужомовними, із зализаними лобами молодиками. Це лишень погляд. Він мандрує з тупим болем у голові, ще не відаючи про рокованість таких зустрічей. Коли здається доля? Може, тоді, як мандруєш наперекір або не знаєш про неї? Чи йому було відомо? Чи мені, кинутому Вогненним Крилом над містом, що втратило здатність літати? Чи він винен, і хто складе за нього вину, що людство повинне зігнати всю лють і злобу на ньому? Чорно скидаються клубки диму від вчорашніх обіцянок. Де наша зупинка? Так думає Віталій, пробираючись серед численних громадян своїх: тож де вона, зупинка, люди, перед злетом у вічність? Де ваша правда, розсипана, розтрушена на порох? Ви тільки мандрівці, ви порох на цій землі, невже ви додумалися до того, що можете керувати вітром? Чи стало вам розуму не торкатися того, що не створено вами? Чи може людська любов перевищувати небесну? Над вами зависла крига арктичного морозу, а ви втішені з розвішених на гачки червоно-жовтих тваринячих туш? Тож судіть самі себе, до часу… Все до банального просте і нудне – здається, ось-ось почнеться, відхилиться. Проходять тисячі, мільйони ніг, тулубів. Віки як шар сала, переточеного глистами. Пам'ять помирає в безмежжі пожарищ. Тільки мідно гуде вітер, цокотить дощ об вцілілу шибку в церкві серед руйновища. Хто наважиться зазирнути у глибини власної душі? Чи замало катівні вдень, щоб ще бачити сни? Завелика розкіш. Погляд його мандрує в дельті чорної води, біжить хвилями. Тоді вислизнем народжується думка про Бога і Сатану, про єдність одного недоказаного. Про боротьбу начала начал. Це дитячий, вимацьканий золотими фарбами, нездарний малюнок янгелика з дурнуватим віршем, з примовкою: