До ночі не могли управитися. Сильно харашо обом було. А там, за тиждень, начальник почав ходить до мене: чого б ні, я начальника-то не любила, а всьо-таки – треба. Гришка кричав, що уб'є. Може б, убив. А тоді война почалась. Як забалакали по рупору. Бачив такі колись, мов вухо. Ото. А баби як показилися. Салдати йдуть. Новобранці йдуть, а вони прямо спідниці заголюють, готові лягти під кожного. Побєдім, кричать. Усі кричать. А потім горить під осінь город. Жара, мов у печі, діватися нікуди. Красні, кажуть, підпалили, а на німчуру все списали. Я-то кажу – які там красні, наші, все воно наші, що красні, що чорні. Горить, дим лізе Хрещатиком, бабахає скло, ґвалт. Люди палають від жари мухами, дерева свічками. Я діток, старшенька я, якраз перебралися з Ширми, спасібо начальнику, діточок згрібаю, а якась п'яна чи здурівша скотина ззаду примощується; кричу йому: памагі, дєтки пропадають. А вогонь стіною наступає, вікна бубухають. Нічого не видно. А що война? Война то голодуха, то смерть, і більше од своїх, ніж од чужих. Чого? А воювать треба уміть. Ото… – Орися вмовкла, закурила цигарку, розлила в склянки, випила: – До чого я веду, малий… Ну, не обіжайся. Ось до чого – бабу тобі треба пережить, перелюбить. Надіколониться і годок-другий пожить, та так, щоб аж тріщало на тобі все. Тоді багато чого ясно тобі стане у світі. Всьо равно жити з ними ти не будеш. Як і Броська, дума, як переспить з Нюркою, то всьо… Хе, у нього в мозгах рядочком червонці дзвенять царські…» – По слові «червонці» Броська Змановський вискочив із-за стійки, кинувся назад. Віталик поклав на лікті голову, схлипуючи, відійшов у каламутну бовтанку сну.
Ніч застала його в метро. Від утоми Віталій не міг поворушити ногою. Репродуктор вихаркував зупинку за зупинкою. Безтямно слухав: чи то його збила з пантелику балачка Орисі, чи він у чорнильній сині ночі враз побачив безодню людського блукання, – тож коли зору відкрилися чорні од кіптяви стіни, зірвані з петель двері, скалки слоїків позастрягали в стінах сусідських домів, – це не здивувало. Він зайшов до Саньки, спитав про Шмулєвича. Доктора не було. Він випив чашку молока. Упав на засаленого матраца, де завжди любився з Санькою Шмулєвич, і міцно проспав добу.
Наступні дні він відкисав у ванні. Санька чмакала губами: до чого б це? Тоді він попросив у неї чисте простирадло і подався на четвертий поверх.