Обидва вершники показують на схід, а мо', й подалі. Віталію чується, що звідусіль наїжджають машини служби безпеки; він кричить проти вітру, кличе Шмулєвича, але постать того розтоплюється сірчаною кислотою ліхтарів аж біля автобусного вокзалу. Крики розпачу не долітають до Шмулєвича: «Мене хочуть убити! Док… Док… Док…» – Віталій не чує під собою ніг, у руці чиясь рука, бреде наосліп, харкаючи слиною, повною люті, страху, ненависті: «Чекаєте, що й по вас прийдуть! Кому ви здалися! На кий ви комусь потрібні… Ха-ха-ха, ждіть, завтра прийдуть, а може, ніколи, ви тільки ждіть. По Пришестю всіх заберуть. Тоді ви не шпинатимете мене, що проскочив поза кимось…» – І він стогне, вщерть набирається хоробрості, виповзає на світло, здригається, наче хоче вивільнити руку від жінки, яка розповзається в очах плямою. Трамваї висипали на асфальт жовтогарячі букети іскор, реклами моргали, сонно, але по-панібратському. За годину місто прокинеться у восьмигодинну вічність, полишивши свої широкі простори для щурів, привидів, вигнаних королів із ПАР. Останній трамвай ударами коліс роздушує черв'яка надії, перетинає сонячну аорту. Рот наповнює гірка слина дилетантського голоду, – він стягує, мобілізує сили, клітина до клітини, своїх братів, в один клубок. Вузлика зав'яже хтось інший. А зараз-бо пам'ять борсається з голодом, мов на тому піонерському змаганні. І Віталій стогне: «Панно, панно, панно…» – порохнява обсипається зі стін, кружляє вихорами у вологому під'їзді, що нагадує відірваний сон.
З вузького вікна видно пустище, велетенську ріку, перетяту мостами, прохромлену списами барж і кранів. Вони простують до облущених дверей, – солодкий запах поту і смаженої капусти втягує в кімнату. Звуки ще якихось півгодини ворушаться зміями, а відтак пропадають, вислизнувши у шпарини. Вони не вмикають світла. Ліхтарі голодно всмоктують темряву кімнати, де всі стіни заклеєно акторами кіно, оголеними красенями і красунями з «пентхаузів» та «плейбоїв». Гарно. Жінка сидить на ліжку, і тільки за кільканадцять годин він чує її голос, тремтливий, мов заламаний на вітрі крик цесарки, – ознака вічно гнобленої людини. У неї зелені очі. Трохи каламутні. Вони ясніють, коли блідо-рожевий кисіль обличчя потрапляє на квадрат світла. Вона колись, дуже давно, підробляла в «Інтуристі». Чи знає він, що то за робота? Віталія трохи нудить, але він одігрівся біля теплобатареї, з виглядом старого джиґуна харкає на підлогу. Не влучає. Біла піна слини зависає на брунатному, з чорними підшивками, рукаві сорочки. Стегна в неї ще пружкі – це вгадується крізь тканину рожевої сукні. Сукня турецька. Першого ґатунку, як для цих місцин. Як звати? Аліса. Аліса боїться світла. За своє немічне тіло потерпає. Всі вони не певні своєї вроди, особливо ті, які доживають свою молодість. Віталій нюхає повітря. Аліса зводиться і через голову скидає сукню. Віталій підтискає ноги. Йому найменше хочеться зараз цього, голод проїдається крізь кишки. Але дарма. Аліса накидає халатик. З довгими полами, до самої підлоги. Зараз вона схожа на якусь ляльку з вітрин. Зникає на кухні. Лапонуло, бовтнуло світло. Погасло. Він бачить перед собою довгі цехи з горбами сірих верстаків. Люди нишпорять, мурашвою кишать, закіптюжені обличчя, роти щиряться двома рядами зубів. І Віталій думає про справедливість, про голод, про вчорашні мітинги. Це кидає його в холодний піт відчаю. Приходить Аліса. За стіною хтось шкребеться. Вона ніяково усміхається: «Це Гундар. Професор зоології. Він такий чемний, жах, каже: вот я вам, деточка, пірожноє пріньос… а сам… сам до ширіньки лізе», – і вони вже разом сміються.