За стіною сердито булькає. Сміх лунає гучніше, переливається за краї ночі, пузириться над містом срібною водянкою. Вони якось причаровано втихають, ковтаючи ледь розігріту смажену капусту, дмухаючи, за звичкою, на повну ложку. Перед очима Віталія пролітають, гублячись, видива смачніше смачнішого, – то ось він, римський трибун, який виборює громадянську справедливість; то він раб, який підняв повстання і переміг численні полчища; то він мудрий філософ десь у засланні… Тут згадка прийшла про Родика. Темно надавило. Він перестає їсти й шепоче: «Безжальна і сумна ніч… Кого ти мені принесла? Жінку, самотність? Чи це ти називаєш подарунком долі…» Аліса виявилася, як на свій зріст і поставу, дужою дівчиною. Не скидаючи халата, вона несподівано потягла Віталія на себе – той запхикав, захлинаючись словами, а тоді піддався, занурюючись щомиті глибше у пропарфумлене тіло. Спочатку він хотів подумати про Люську, про пані, полишену на розтерзання безконечних телефонних дзвінків залицяльників. Проте існує неминучість такого факту, як людська хіть. І він губився в маленькому тілі Аліси, квилячи самотнім нічним птахом, провалюючись у несподівані безодні, скидаючи стару шкіру, – розумів, що вороття нікуди нема. Комірчина доктора Шмулєвича виповзла наостанок, хилитнулася в зіницях зелених, до болотяного, очей Аліси, з гуркотом відійшла до вічної ріки.
Ріка знехотя замерзала. Ненабагато швидше, ніж сам Родик. Ріка – це миттєвість пам'яті: вона повертає десь біля Подолу, розкидавши навмання сіру мілкоту, мов розірвані артерії, змілілі затоки, дрібні озерця і струмочки з баговинням та протухлою водою; сонце разом з перекошеною хребтиною міста люто відбивається в них бронзою. Там можна вгледіти запізнілого, з перебитою лапою, бусла або фіолетового п'яного негра, що, розстебнувши штани, мочиться в калюжу озера, підвиває якусь пісню, окутуючись чарівно-сизими клубками пари. Далі вона плине, змиваючи хвилини, години, роки, заперечуючи дорогу і час, ковтаючи шмат за шматом ділянки суші, засіюючи довкілля малярійними комарами, а влітку притягуючи до себе розніжений чи змарнілий люд. Чорна паща гирлища невтомно працює, намиваючи мул, затягуючи на дно невтомних шукачів пригод та сп'янілі пари закоханих. Навіть узимку, скута, вона не припиняє збирати свій ужинок, огортаючи холодним їдким подихом цілі квартали, мовби кимось розтягнуті вздовж берега. Тільки біля самих смітників, що біло-жовтими горами зводяться над безлюддям пустирища, – ріка ніколи не замерзає. Це від дальніх її берегів набирається чарівність, засвічена золотоголовими банями Софії та Лаври. То минуле крізь каламуть розуму і розірваного безсоння кришталика очей надходить привидом учорашньої любові. Лишень біля самих смітників опівночі масними плямами вогнищ обростають береги. Золотушна дітлашня перемовляється по-дорослому, граючись у кохання або сім'ю. Іноді підбігає до води, щоб запустити пароплава. Жебрацькі помешкання починаються далі. Хто вони, ті жебраки? Вчорашні студенти-правдоборці, блідолиці актори, вигнані пастори-сектанти, торішні викладачі історії та географії; робітники, котрі втратили працю, а зберегли смак вільного, насиченого голодом і пошуком чогось кращого життя, яке відштовхує від того, освітленого сотнями вікон, берега, невпинно і невтомно прибиваючи до цього, що тяжко здіймає гори сміття, до яких ліпляться скособочені хижі та намети. Інколи там займається світло – це дочекалися чергової вантажівки, в нетерплячці і віддихуючи переляк, що то не міліція, палять каганці, навпомацки налаштовуючи металеві заточені стрижні та дротиняччя для пошуку чогось поживного чи придатного для вжитку…
Туди, повен загробної печалі, тягнувся погляд Родика. Йому хотілося померти. Йому виповнилося сьогодні двадцять п'ять років, і погляд, що не втрачав надії, струменів на тепло вогнищ. Вогнища з настанням темряви бухкали дедалі частіше в низьке небо рудими клубками диму. Проте він непомильно знав – думав, а не переконував себе. Відчуття успіху не полишало його… Річка глибока, вона ховає тисячі людських тіней; охоплені хвилею, вони пливуть у майбутнє, мов ті нещасні розвідники-камікадзе, мозолячи пам'ять короткими спалахами спогадів. Спогади без смаку, позбавлені трепетного життя, кинуті з відчаєм напризволяще. Вони вічно щось нагадують – маленькі шумерські манускрипти. Це тоді, коли боротьба голоду з немічним тілом доростає до небезпечної межі, присмаченої галюцинаційними мріями. Проте змагатися з голодом – все одно що ставати на бій із сонмом ангелів. Амебна безколірність, безперспективність такої панорами ще одного відтинку його існування відкрилася Родику – одного дня він дрімав у хижі, що її винаймав за гроші, поназбирувані за літо. Подейкували, що він підробляв вантажником в овочевому магазині. А ще інші, через багато років, дорікали – мовляв, нічним сторожем у підпільному борделі підмітав стрижене лобкове волосся, обтирав засохлу кров, розбризкану на плінтусах після чергового заїзду несподівано розбагатілої сільської братії. Останнє довго трималося язиків. Того дня дрімота гумовим шедевром доросла до непотямної людському розумові межі, де вочевидь сплітаються дійсність, минуле та майбутнє, – вітер приносить терпкий запах матіол, сонне царство дитинства поряд, тільки простягнути руку. Тієї хвилини до комірчини, залитої крізь отвір затягнутого поліетиленом вікна золотом першої осені, заносячи жаску хвилю одноденної любові, до хижі увібгалося двоє. Дві особи – чоловічої і жіночої статі. Дівчина ловка. Схожа на гарненьку підчорнену кізочку. Захоплений і дурнуватий вираз струменів з очей. Хлопець – здоровий, червонопикий напівкровка – чіплявся довгими мавпячими руками за стільці, книги, атласи. Вічно розбурханий, із заліпленим слиною ротом, виставляючи кошлаті груди, він гарував на мітингах. Вони розшукували Віталія. Прочули, що Родик його земляк. Адресу дав доктор Шмулєвич. Звідки вони його знають? Хто не знає доктора Шмулєвича? У нього зараз дві дівки-кришнаїтки. З милосердя взяв на зиму. Трагедія затуляє любов, а милосердя заступає весь світ – чи не так? Так, так, так – цокотіла дівчина. Вона крутилася вивіркою в осінньому сонці. Наносило печаль, сум, нестерпну щемку радість. Здивовано дивився Родик на ту пару, що прийшла начебто з іншого світу. Голод відступив. Голод прибрав іншої подоби. Терпкий присмак торкнувся кінчиків губ. Листя з пружністю піддавалося ногам. Навколо, кутаючись у серпанок, усе безоглядно йшло до зимової дрімоти. Один Родик із жадобою втягував жаске повітря – як побитий звір, чув несподіванку. Десь невидимо зарипіла вісь його долі, важелі перетягло в протилежний бік. Тоді він подивився на дівчину: як вітер здіймає пилюку і листя біля її ніг, як тремтять куточки вуст, як рожевіє шкіра ніздрів, втягуючи повітря, насичене запахом яблук, динь, чавленого винограду. Тоненька рука, затягнута в червону рукавичку, відганяє ос… Вони йшли безкінечністю вулиці; сонце відкочувалося донизу, лускаючи мільярдами кульок у вітринах. Що воно таке, любов? Несподіванка, перетята життєвим шляхом, що ми через дурість називаємо своєю мрією? Вони були небалакучі. Говорила більше дівчина. Вона широко ступала. Мовби кудись поспішаючи. Родик, дивлячись на неї, вже знав, що ніколи не забуде ні того свистячого безумства її очей, ні широкого поступу. Сонце, дорога – все пропадало в пітьмі. Птахи, пролопотівши крильми, зникали за дахами, полишаючи подовгу шелемтіти гілля на липах. Проте кінець, а може, й початок, нудотно уривається. Виплекана мрія, вдаривши наостанок крильми, відлітає. Натомість темрява початку. Родика призначили до помираючої баби. У баби – емфізема легень. Вона мешкає сама у двокімнатній квартирі. Четверо її синів, які служили в органах держбезпеки, повмирали один за одним. Лишилася одна стара, що допіру швендяла по молоко. Недуга вразила несподівано, і доктор Шмулєвич взявся допомогти бабусі віддати Богові душу легше, ніж те обіцяли офіційні лікарі. Проте сиділки не знаходилося, тож до баби призначили Родика. Він сидів на кухні або в передпокої, зголодніло чекаючи на черговий дзвінок. Коли баба здіймала нестерпний вереск – робив їй укол димедролу та папаверину. Баба замовкала, хлипаючи дірявими легенями. Він дрімав, одним оком зирячи на торішній календар, де наклеєний взятий із журнальної світлини Христос у терновому вінку, вирізка про смерть Сталіна, поряд – вождь на повен зріст. Баба дбайливо збирала все докупи. Акуратність сліпила очі. Бляшанка з варенням, консервовані гриби, око