ти, обгризені осами; розкладене ганчір'я, присипане нафталіном, стягнуте звідусіль. Якби встав котрийсь із небіжчиків, той, хто носив ті чоботи чи піджак, – він би мило подивувався, як воно ото збереглося. Баба помирала спокійно, – нишпорила, коли при пам'яті, поглядом з-під кошлатих брів по кімнаті: чи нічого не взято? Родик мучився голодом. Ковтаючи липку слину, щоб відійти до сну, згорнувшись калачиком на розкладачці, пробігав очима по бабиному манаттю і, харкнувши в куток, пускався у сонні мандри. Привілля всіх голодних та бездомних. Родик навіть не думав – для чого він тут, чому доля круто змінила свій напрямок. Він, голодний, дрімав, мріючи про повернення додому, – цьому так і не судилося збутися. Баба кричала криком серед ночі. Тоді він викликав «швидку». Приїздили лікарі. Завше веселі. Ситість дратувала Родика, і він ображено зачинявся на кухні. Доктор Шмулєвич зрідка телефонував – сонним голосом кидав кілька запитань, заспокоював знервованого Родика. Четвертого дня прийшла вона. Та дівчина. Вона ходила кімнатами, зазирала, мов сорока, в кожну шпарину; скинула несподівано погляд на Родика: «Слухай, цукерок хочеш?..» – «Ну… Не варто брати чужого…» – Короткий, проте щирий сміх: «Облиш, мертвим нічого не треба… Мертві сорому не мають. Здається, так?» – «Щось схоже…» – Рука несподівано потяглася і прибрала пасмо з чистого, трохи низького чола. Губи розліпилися усміхом – ряд білих зубів. Мрія забилася в їхніх кутиках. Він поцілував її в губи. Матрац зарипів під тілами. Баба проклинала Бога, кричала: «Христос так не мучився, как я мучаюсь!» – «Скотина…» – пробурчав Родик крізь солодку дрімоту, вивільняючи рота від пасма волосся. Потім вони з трилітрової банки тягали шоколадні цукерки. Вони сиділи голі на розкладачці й наминали цукерки, золотисті кульки папірців з шурхотом листя летіли під ноги. Так поклалося у них за звичай, – вона влітала у брунатний морок яскравою кометою, скидаючи одяг на ходу. Це та мить, коли людину не мучать спогади. Вона яскрава, мов нове вибухле сонце, що світлом своїм розганяє тління навколишнього. Привид невідомої пані одходить від змученого розуму Родика. І вони з дівчиною, під харчання і прокльони баби, віддаються любощам. Хвилина, котрій позаздрять найвишуканіші некромани. Баба дряпає стіни, просить уколу, щоб навіки заспокоїтися. Дівчина, відриваючи рота, піднімає голову і дивиться на зляканого Родика: «Може, дати?..» – «Нехай тягне… Скільки, ти подумала, у неї за плечима концтаборів? Скількох вона затягла до могили?..» Іноді вони забуваються. Потямившись, бачать, що у пестощах дісталися до бабиного ліжка. Реготнувши, вони голяка кидаються коридором до своєї кімнати. Бралися за чергового слоїка з цукерками. Баба голосила, кляла Христа, підвивала якоїсь пісні. «Я тебе сюди поцілую…» – «Цілуй…» – «А якщо так спробувати…» – «Давай, може, так краще…» – «Про що ти думаєш?..» – «Ну, звісно, про цукерки. Якось воно недобре». – «Воно їй не треба». – «Так думаєш?» – «Гм-м, ми ж живі…» Проте ледь відчутний, огидний до солодкого сморід починає проїдатися крізь шпарини, забиваючи дух шоколаду. Першим відчуває його Родик. Він зводиться і нюшить повітря, мацає, начебто щупом, ніздрями кислий бабин віддих. Дівчину це збуджує. Це наповнює очі незрозумілою потойбічною вологою. Вона кривиться, бо бачить, як замикається у собі Родик. І тоді вона стає перед ним гола, виставивши груди, гарної форми, з червоними набухлими сосками. І він, тихенько постогнуючи, звалюється до неї в обійми. Баба тягне з дня на день. З'явився Шмулєвич – одягнений у щось біле, голову-бо покривав чорним каптуром. Він ходить кімнатою, зазираючи у шпарини, а потім лишається сам на сам зі старою і говорить вуркотливим, сонним, але переконливим голосом. Чим він цікавиться? Невже коротке життя старої, знівечене службою синів, натхнене її вірою в краще майбутнє, важливіше для Шмулєвича, ніж дві кімнати? Про що напучує доктор? Смерть має властивість притягувати і відштовхувати життя, прошиваючи цей світ кольоровими кометами, ковтками чистого озону. Родик заворожено дивиться на двох дівок-кришнаї-ток, які туркотять, мовби дві велетенські курки. Баба хрипить. Кришнаїтки годинами співають мантри, обкурюють пахощами. Відтак з'їдають напівзіпсовані копченості – йдуть, пропадають разом зі Шмулєвичем. Знову дні, чекайня смерті. Ріка за вікнами міліє, запорошується снігом. Він заламує голову від сміху. Нарешті пройшов той зляк перед вічністю ріки. Ось вона – злиденна, обміліла, перетята тисячами людських доріг. Дівчина тихо спить, іноді підходить до старої. Через два дні в кімнату, супроводжена сержантом Гільмедовим, прийшла сухорлява жінка. Вигляд її цнотливо опущених очей нагадує засоромленого ката. Дівчина, метельнувши чорною шапкою волосся, зойкнувши, біжить на кухню. Жінка оком не поведе; вона чомусь рекомендує Гільмедова: «Лейтенант Гільмедов, він займається справами молодих злочинців. А ще… – Вона замовкає, тільки чути, як виє смертний вітер у легенях старої. – А ще він займається безпритульними. Так. А я – Галина Львівна, свідок Єгови…» – Вона прийшла, почувши біду, до своєї сусідки, навернути на вічне життя перед… Вона червоніє, вона боїться вимовити слово «смерть», їй, напевне, соромно. Погляд некліпних очей нишпорить кімнатою. Вона чує якийсь запах. Гільмедов бере під козирок. Порипуючи новими черевиками, підкахикуючи, якусь хвилину стоїть перед люстром. Вузьке чоло, запалі щоки, подзьобані віспинами. Крізь щілини в череві не добереш кольору очей. Він одкахикує: «Я думаю, Галина Львовна, ми єйо найдьом. А где ваш дом, маладой человек?» – Родик тицьнув паспорта, який належав кому завгодно, але не йому. Гільмедов кинув сліпнями своїх прорізів на замусолений документ: «Да, харашо. Всьо харашо. І за бабушкой харашо смотреть. Люді должни бить мілосєрдни, не так лі?»