Груди давить. Він звів голову, – велетенські джмелі нишпорять над головами. Скляні голоси відбиваються од склепінь, помножившись на тисячі, синьо мруть, винесені на жовту річку вогнів безлюддя; будівлі височать перекинутими дзбанами над захололою хребтиною Хрещатика. Дівчина тремтить, у неї зволожіли губи; «Мені холодно…» – повторює дівчина, погляд її тремтить двома вогниками запаленої свічки, лускається до його зношених черевиків: «Колись Хрещатик зовсім не таким був… Пам'ятаєш?» – Він мовчить; мозок, на диво, починає пережовувати інформацію: «Ти… Ти… Знайшла у баби гроші…» – «Так. Багато грошей. Мені ніколи було говорити. Не тільки гроші…» – «Золото?» – «Так. Нам вистачить на сорок років, а враховуючи інфляцію, то й більше… Тобі треба одягнутися…» Кроки по кахельних підлогах, по мармурових залах наганяють на нього жах; очі дівчини спалахують. Вона йде, од вітрини до вітрини, – Родик зараз тільки бачить, як сумка відтягує плече: «Допомогти?» – «Так. Візьми…» Надувало вологий вітер. Сніг падає стіною, мов у пробиту місяцем дірку. Родик безвільно зупиняється. Хрещатик у його очах рухається кудись праворуч, і світло гасне – жовте; залягає фіолетовий морок, над пласкими дахами колобок місяця, вітер деренчить бляхою, зриваючи біле жмуття пилюки, чийсь розпачливий голос, запалий до істерики, лунає в цій самотині; дівчина ворушить губами, зупинившись у нерішучості перед прочиненими дверима: «За бабою так не кричали… Боюся…» – говорить вона; він виштовхує з грудей жаску хвилю, біле крило заступає зір: «Йди… Я тебе тут почекаю…» Вона зачаровано дивиться в морок маркету, що враз заливається сліпучо-безколірним світлом, вириваючи воскових манекенів, людей у малинових піджаках, вродливих жінок. Ще не так пізно, – по радіо лементують араби, маніфестанти, когось під протяжний марш ховають на Байковому цвинтарі. Дівчина, з легким, трохи комічним усміхом на болісно вигнутих устах ходить між рядами одягу, кидає, постоявши якусь мить, до великої торби. Чорнявий, високої постави хлопець невідступно йде за нею. Родик бачить, як від слів служника її спину пробирають дрижаки; він шукає щось у кишенях, але знаходить лишень запальничку і пару зім'ятих цигарок. Він ніколи не курив, але зараз жадібно затягнувся димом. До нього, крізь тисячі днів, років, хтось говорить, намагається допомогти. Чиїсь непорушні безколірні очі зазирнули в його зіниці, розкололи мозок, відійшли, але несподівано згадав, що нема до кого, лишилася та далека, невідома жінка серед вітрин, дзеркал, срібних джмелів ночі. Він ще когось хотів покликати – тепла, дужа рука торсонула за плече. Родик прийшов до тями. Він сидів під мармуровою колоною. Біле крило просвистіло перед зором. Він одмахнувся рукою – дівчина, похитуючись від утоми, стояла перед ним. Родик зводиться, дзвони лущать у його голові; дівчина простягає руку, затягнуту в червону рукавичку: «Я хочу їсти. Ходімо перевдягнемося. Я знаю де…» – «Гм, ходімо…» – Очі пропадають у фіолетовому полотнищі.