Він так і продрімав до ранку, притиснувши сумку. Порожнеча сонячного дня викидала в безодню зав'язаних на вузол, мов пам'ять, вулиць, що крізь сизий перегар спогадів нагадувала йому: пошук закінчився; але збожеволілий людський дух пробуркувався, нишпорив навколо, наче хотів учепитися за щось. І Родик став пригадувати неймовірне – він і вигукнув дівчині адресу. Поволі, обтрушуючи сніг, сновидою почвалав до ранніх крамниць, пригадуючи, де він її полишив. В ларку випив склянку дешевого портвейну, з'їв четвертину свіжого гарячого хліба. Це повернуло йому надію. Скрегіт, то джергавий, то лункий, приглушений видих міста наповнив його жили гарячою кров'ю. Жеброта по переходах вимахувала протезами і милицями в спину нарядові міліції. Родику все здавалося втраченим. Воно, власне, так і було. Пізнане-бо до краю, перелилося в провалля невідомості. Рух смерті в натовпі – ось що він бачив. Не більше. Він бачив учорашніх людей – шкіра блищить кварцем березня, отруєні обличчя, безкровні, неживі. Проте Родик знає, що, втративши, він став кимось іншим. Портвейн гріє думку, душу, розв'язує мертві порухи. Хліб відригується приємною хвилею тепла. Заможніші повитягували пластмасові стільці, потягують грог, віскі, «Криваву Мері», готові до самого дійства, рокованого людьми і життям. Ось вони протоптують шлях від своєї нори до смерті. Ангел Смерті скинув крило над яскравими терасами, затишними їхніми помешканнями, домами. Лід топиться під яскравим сонцем. Сонце скидається вгору, мов тінь Люцифера, чавить сік із висохлих мізків, пробігаючи полотнищами кварталів, майданів, площ, що їх, здавалося, можна покласти на долоню і побавитися. Пряма його тінь набігала на шибки й мокрі стіни. Тріснули у сферах останні зірки. На захід потягнули хвости комети. За столиком, розмазуючи бруд, душачи паперові стаканчики, сопучи парою, розвалився, порохкуючи, Товстий Лящ. Лящ, вільний літератор. Вільний від усього. Вже п'ятий рік він спростовує християнську ідею милосердя. Зараз бутить, оперезаний вчорашнім перегаром: «І що тоді, коли мій попіл згорить у пеклі… що потім?» – Лящ підозріло дивиться на Родикову сумку. Лящ одригнув: «Нема нічого? Да-а-а-м, хрінові діла…» – Креснув сірника, смачно потягнув дим, тицяючи куцим пальцем на сигари тойот, мерседесів, фольксвагенів: «Е, ні… Хай не випендрюються, бо дати драла за кордон і ми вміємо, а спробуй пожерти одне одного. Га?! Малий, що ти на це скажеш?.. У тебе в торбі, принаймні мені так видається, літрів зо три. Га?! Ні? Ні, так ні. Лящ не нахабний чоловік. У мене пішов текст. Да, пішов нарешті. У злиднях нічого не пишеться, але коли навколо злидні, то навпаки. Я так думаю… Мене все дивує, коли я голодний. Проте, коли про такі речі базікає вельможна людина, то мені хочеться зняти штани і показати йому свій прищавий зад. Да-а-а-м. Кортить просто. Злидні й голод вибивають параною з наших мізків, навіть ошатні думочки, і якщо ти, малий, доберешся статку, то вони ляжуть на папір, на полотно. Здається, ти художник? Ні? Вибач, я тебе часто бачив поміж художників, але, власне, всі ми – митці одного нікчемного шматочка, дарованого нам невідомим, кимось невідомим… Налий сто грамів. Га?! Маєш? Це здорово. Ще трохи постовбичимо, і піду. Пішов текст, розумієш…» – Вони йдуть переходом, під фальшивий виск скрипки, анемічна дівчинка виводить фугу Баха, а облізлий песик дзяволить на перехожих.