Місто різонуло вичищеними вітринами. Лютий мороз перебирав на весну. У під'їзді, переламавшись у шиї, обіпершись плечем об одвірок, кволо відриваючи шматки хліба, годуючи хлібом голубів, стояла жінка. Обличчя не виказувало, скільки їй років. Зелене, пооране безліччю зморщок. Вона, по всьому, брала хліб для себе. Голуби клювали одне одному голови, скубли крила за шматок скоринки. Жінка бездумно сипала крихту за крихтою, тоненька цівочка слини спадала з підборіддя, замерзаючи на зашмульганому комірці. Родик, увіходячи, побачив у цьому недобрий знак. Він стріпнувся. Невиразна тривога про щось попереджала, і чи не вперше він спробував дати раду думкам. Він ішов у невідомість, скнів не знати чого, стримуваний чимось всесильним і невідомим, тримаючи в пам'яті досить приблизне уявлення про світські візити. І він пригадав: коли таксі повернуло, сліпнучи на сонці, до задубілого, в білих кахлях, з рожевими відсвітами на вузьких вікнах Хрещатика, то зловив тоді себе на думці, що ніяк не може пригадати обличчя жінки. Останні кілька тижнів він згадував – із сонною нудотою, човгаючи довгим коридором, залитим яскравим, під сонце, люмінесцентним світлом, ледь переставляючи налиті втомою і сивухою варикозні ноги; тремтячими руками він тримав незмінний пакуночок зі смаженою кукурудзою. Дивлячись ізгори на події, досі не знаю, – може, там, у холодному просторі чиєїсь уяви, куди не слід підніматися нікому, навіть мені, – загубили ще одного Моцарта. Коли на душі світло, то люди бачать у тобі темряву; цим мучилися всі святі і пророки. А небо? Небо повинне мовчати. Люди тільки запитують, а не отримавши відповіді, чинять на свій розсуд.