Він стояв лицем до стіни, вивчаючи, мов карту, шпарини, тремтячими пальцями стиснувши пакуночок із кукурудзою; зморшкувата шкіра на запалих щоках натягується, а нижня посиніла губа тремтить, очі, з розірваними часом капілярами, виточують дві сльози. Йому невтямки: хто, невидимий, явив печаль перед його зором. І він уже спокійніше подумує, як зустріти срібну старість, зазираючи в минуле, де золото його юності, розвіяне сірими попелищами, з блукаючими сірими привидами неприкаяних. Туди, холодом у чоло, дме вітер Провидіння. Засліплений яскравим спалахом, думав: чоловік, мандруючи, вирушає в минуле. Безпам'ятство того дня повернулося до нього посередині літ. І ніч виривається з-під коліс осоловілого ранку, – Ліла спить, зібгавшись на задньому сидінні, налякана до тваринячого. Перед дорогою вона розтрощувала на порох китайські вази, вибивала шибки в їхньому помешканні. Він відважив їй ляпаса. І, захлинаючись, вона оповідала з лускучою люттю про Гільмедова: так, їй було тринадцять років, коли він узяв її просто в туалеті; притиснув і взяв на унітазі. їй це навіть сподобалося. Він що, думає після цього, ніби вона любитиме мужиків, особливо його, Родика? Ха! Гільмедов подарував її своїм братам, а ще вона спала з його сестрою, з цією маленькою сучкою, котра й спровадила її у підпільний бордель. Цього досить? Скотина! Ти нічого не бачиш; тобі застелило очі; ти ніколи нікого не любив, окрім неіснуючих своїх мук… Так, їй мало одного мужчини. Ха! А він і не мужчина… Холодна криця ножа летить над Родиковим вухом. Коли тчеться олив'яний ранок, вони сидять по кутках, серед битої китайської порцеляни. Небо пекучим червоним мороком займалося в степу, їй подобається таке життя? Ліла схлипує. Вона нічого не пам'ятає; вона не хоче нічого пам'ятати… Ліла ламається в істериці, жбурляє на підлогу одяг, дзеркала… Ось, я б'ю, щоб нікому не було щастя! Нікому – ні тобі, ні тим сукам! Ти везучий, знаю, ти того не знаєш, ти викрутишся в будьяких обставинах, але Бог над усім стоїть… Так, так, так… вона повернеться до матері, вона піде в секту, там добре, там дуже добре… Ліла дрімає у бузковому світанні. Вона сидить гола, в одних чорних трусиках. Це найшло на неї, коли… Родик безвільно встромив обличчя в долоні; він шепоче, наче хоче спекатися болю, що роз'їдає потилицю: «Нам би тільки дочекатися літа…» – з кручі, підсвіченої сонцем, бачить широкі зелені долини, перетяті річками, залиті золотом кульбаб, снують небесну павутину птахи, і ліси зеленими серпами підтинають горизонт, – Ліла, розгрібаючи, шматує шовк шкіри, і черепки під її руками перевертаються, мов живі істоти, оливно блищать проти вибитих вікон; вона підповзає до нього, навіжено закусивши губи, постогнуючи побитим цуценям, каже у напівдрімоті тихого божевілля «так», стає на коліна, розстібаючи на його штанях ґудзики. Перший промінь пробивається крізь щербатий отвір у замерзлій шибці. Вологі од крові долоні лягають на груди. Родик пручається, але пекуча хвиля хіті, солодкий дух крові і жіночого, перемішаного з чоловічим, поту, витравленого за добу сімені, солодкого коньячного перегару, – б'є його, струшує його вихором неминучості, притягує, безвільно кинувши на підлогу, на запопадливо розкидану шовкову ковдру; голову розбивають невидимі удари, спалахами проходять, мигочуть тіні, мовби хто розідрав завісу ранку – чорна яма; заливаються червоним очі; давить груди – чорним крилом скинувся березень, косо січуть дощі, плутаючись у стовпах пари, що здіймається над коричневою ріллею, і грибоподібні привиди висять, а круторогі корови йдуть повагом вулицями, попід яблунями, зачіпаючи рогами саме небо; Ліла судомиться, заляпана брудом і кров'ю; він хоче вирватися, роззявляє безгучно рота; б'ють дзвони, налазячи один на одного, пугукають у рідних гаях пугачі, – вони повзають на підлозі, наче втікаючи; Родик затуляє ліктем обличчя, під ним, обпікаючи подихом пахвину, шматком м'яса стискається Ліла, але він у наготі бачить незнайомку – крик з горлянки виривається водночас в обох. «Падло…» – говорить вона, відповзаючи до канапи, й одразу ж засинає.