Передрання. Сухість у голові і в грудях; вона спить і не спить, йому далеко до неї, йому нема діла до неї. Сон ударив у тім'я. Хлюпнули двері, половину вікна перерізало крило птаха, біле пір'я ворушив вітер. Птах піднімався, ховаючи лускаті лапи, тінь тисячами йому подібних промайнула скалками скла. У двері ввійшла жінка. Вона стояла лівим боком, – видно її стегна, частину грудей і обличчя. Руде волосся спадало на плечі, до неймовірного худі. Вся вона була мов зліплена з чогось нетривкого. Пройти крізь неї було єдине бажання. Родик побачив, як вона ступила, схилилася над Лілою, повернула лице своє до нього і мовила, ледь розтуляючи безкровні уста: «У дітей усмішка Божа? Чи не так?» – Родику застрягло в горлянці, він спробував зірватися на рівні, але напоровся на погляд Ліли: холодний, спустошений, мов день після грози; вона сиділа і дивилася на двері, потім недбало, захриплим від курива голосом сказала: «Чуєш, хтось стукає… Мені страшно…» – «Ти нічого не бачила?..» – «Тільки-но прокинулася… Хто то може бути?..» – Очі ожили з ляком; вона кинулась на кухню, принесла сокиру для м'яса. «Викинь», – тільки й спромігся сказати Родик. Під важкими кроками залущало скло. Шмулєвич повагом пройшовся кімнатами, насвистуючи Верді, тоді повернувся до спальні й сів у кутку у крісло; закурив цигарку і довго мовчав, спльовуючи на підлогу. Нарешті, пожовуючи тишу, він заговорив тихим і протяжним голосом: «Ти так, суко, нічого й не зрозуміла?..» Цей чоловік мав останній шанс утриматися на цій поверхні, що зветься життям. «Останній шанс у вас лишився, – це він уже звертався до Родика, – знаєш, чому вона лютує? Вчора, коли та скотина трахала її, вона розпатякала все… Про лантух із грошима і ще багато чого такого про тебе, а ти, дурень дурнем, так нічого й не навчився. Збирайся в дорогу, бо сюди на всіх парах летить купа збоченців у міліцейській формі. Тьху, останнім часом все до гидкого нагадує театр. Ні тобі тієї солодкої дрімоти початку, ні справжньої любові, – лягла, зрадила, вбила. Це смішно, дико смішно… До речі – вони близько, я не жартую. Там, сучко, твій коханий, любий Гільмедов. Зрада, скрізь зрада, протхнуло дешевизною… Люди бовтаються, як купа лайнопереробних автоматів. Да-а-а, ні плюса, ні мінуса». – Погляд його оголюється. Він кисло мружиться, бо побачив пагорб, дім на ньому, розкинуте синє небо, свічки темних кипарисів; легко видихнув повітря: «Давай, синку, забирай торбу і свою пасію і дуй через поле, навпрошки, а я їх трошки затримаю, поговоримо про велике і прекрасне… Да-а-а, це не жарти… А ще б порадив – краще одну торбу, а цю…» – Шмулєвич, відкинувшись на спину, уткнувши гачкуватого носа в підлогу, чітко висвистував чергову арію з Верді, а в перервах бубнячи: «Покручі ці макаронники, а яку музику пишуть. Да, це не гопак. Зовсім не гопак». Від нього густо тхнуло шоколадом, печивом, що його готувала Санька, незмінна волога розходилась тонким серпанком. Жовте обличчя, вибалушені до неправдоподібного очі говорили, що він стомився. Смертельна туга і втома зелено осіли в куточках вуст. Родик і Ліла безлико, двома листками тріпотіли проти цього жилавого чоловіка, сповненого наснаги боротися, відвойовувати кожен клапоть землі, кожен камінь, покинути і йти далі крізь століття. За нікчемністю сліпої молодості вони не бачили, як кінець увійшов, розправивши крила. Ніч згортається згустком під дахом. Срібні нитки світання тріщать у мозку. Шмулєвич дивиться на засніжену рівнину де вирізняються дві крихітні постаті. Він думає про таємницю людського життя, про незмірну його самотність. Холодний вітер гортає розкидані книги, і Шмулєвич чує, як болять груди, наче чужі, а погляд падає каменем у простір, туди, де зникають без надії дві постаті. І він на незрозумілій мові читає молитви, а потім шепоче: «Це ще не кінець… Це не кінець… Сумно, але справедливість часто перемагає нечистими руками…» – Він чує галас, важкі кроки спішно тупочуть по черепках; хтось заплутався в подертій завісі, лається.