Вітер обсмалив, захололо під серцем. Слабина підігнула коліна. Містечко лежало під важкими, чавунними хмарами. Низькі помешкання, що залягли на ніч, крилом простягалися до джергавого загравища – там, де залізниця. Вітер надував сухий. Мороз тріщав по піддашшях. Брати гнали його півдороги – розпатлані, сповнені відчаю. Вони – трійця – зупинялися. Мокрі, злякані, стовбичили один проти одного. Брати стали просити, що нічого такого вони не хотіли, ну, просто полякали, та й годі. Родик відпочивав, скорочуючи шлях швидким кроком. Від царини вже запалювалися вікна, а їх все зносило, кидало в степ, що широко розлігся рудими грудьми. Родик побіг. Обернувся, коли сили полишили його. Сів на сніг. Темна маса людей, блимаючи ліхтариками, накрила братів. Глухі удари приносив подув вітру. Били мовчки, погасивши ліхтарі. Гупали об тіло кирзаки. Хтось із братів пробував проситися, але, видно, їм заткнули рота. Родик обтирав піт, дивлячись у чорнильний морок.
У цій халепі, безкінечність якої не підлягає ніяким сумнівам, загнаний у неможливість ситуації, пристьобаний куцою почварою безногої тіні, що немилосердно переслідує по всіх закапелках, – спробуй її наздогнати, бо вона, ота видовжена й затягнута миттєвість, називається життям. Варто б комусь подумати і поставити на цьому крапку. Такі от і подібні розділові знаки ставлять завжди в кінці речення, а ще в розмові, інколи теплій по-домашньому, коли алегорично натякають про скінченність чогось, тобто закінчення справи або її цілковиту безнадійність. Як приклад тому можуть слугувати кілька конституцій кількох бананових країн, де все пройняте сонячним очікуванням демократії і справедливості, а ще, що набагато вірогідніше, – швидкий, негайний, днями очікуваний Кінець Світу. Проте, дух мій, куди ти мене завів? Висушуючи до репаної шкіри, вганяючи у безмовність опівночі, катуючи кулястими спогадами про спекотні, вилизані жовтими суховіями розлогі степи, що маряться зрання, розсипавшись порохом по підлозі. Бо кожного разу, зачиняючи за собою двері, вступаючи в холод, де безпам'ятство зрівні всьому живому, мимохіть, але вже завчено, радше на межі розпачу, чіпляючись отупілим од болю поглядом за білі вихори, підняті догори вітром, цілі фонтани тополиного пуху, і витончені, гострі зіниці, що чимдалі ширшають, натрапляють на підсвічені верхівки тополь, – бачу велику і добру тінь когось невидимого, того, який береже мене в дорозі. Мій розплилий дух нічого зрання не заносить до пам'яті. Розум ще тіпається, стискаючись, мов гумовий м'яч, від потиличного болю. Вдихаючи запахи розтоплених щільників, втягуючи ніздрями розбризкане світло шибки, де в облущених рамах б'ється смугаста оса; відтак побачити широку, з обсипаними берегами водозбірню ставу, шелестіння вітру над горбом ще зеленого жита – це чи не найголовніше після повернення. А ще лежати, смакуючи тишу і порожнечу, очікуючи повернення до життя, беззвучно повторюючи «крапка, крапка, крапка». Тіні, чи не найперші, натякають на щось суттєве, вихоплюючи, здавалося, беззмістовно давно знайомі предмети. І повернення запахів із далекого минулого, куди повернення нема. Радше, це нагадування про вічний спочинок – не добродійство і доброчинність. Навпаки. Радше це намагання вчинити блюзнірство на порозі храму. І радше, ще з однієї причини, – двері не можуть бути одного розміру з нами, а вікна набагато ширші, ніж наші зорові кришталики; не треба забувати, що двері завжди відчинені, як і вікна. Це також марнославство, мудрування відлітає грудкою сухої глини.