Із цієї безрадісної, малозрозумілої причини повертаюся до своїх художніх вправ, котрі й склали подальше пересування по темних закутах людського буття. Що може бути безрадісніше й нездарніше? Бачити чоловіка, подібного до тебе, і такого далекого, виліпленого невміло, так безглуздо, як може сказати людина про людину. Тож принаймні на цій халепі треба ставити крапку. Можливо, вас заспокоїть добродійство одного психіатра, який розпачливо розвів руками, прозоро наголошуючи: у самого, вибачайте, не всі вдома. І, дбайливо добираючи слова, що передували подальшій розповіді, я так і не відшукав правдивого рисунка, закреслив геть усе написане. Жити на папері лишилася розчавлена гострим жіночим каблуком смугаста оса, широкі вікна і ще щось. Проте…
Зникають дні, розчиняються піском у срібній воді пам'яті. Віталій так не думає. Воно несвідомо живе в ньому, прогризаючись крізь сіру оболонку буденності. Сколошканий несподіваним припливом спогадів, він ходить взад і вперед – комірчиною свого бюро, сердито поглипуючи крізь матове скло на своїх підлеглих. Він бродить, глипаючи навсібіч, кисло і розчаровано віддаючись думці; змертвілий од сірості одноманітного життя, мов той каліка, повторюючи про себе якусь креслярську формулу, він споглядає буденну метушню своїх підлеглих, жадібно одриваючи короткі, ледь чутні уривки їхніх розмов. Іноді Віталій думає про примарність людського щастя. Про його банальне, настирне співіснування, а радше спробу підлеститися до тяжких ударів повсякденності, з отаким от розумінням, що стало враз осоружним для цього маленького світу з його миттєвими камерними трагедіями, з його надчутливим прагненням сховати все в собі без огляду на минуле й майбутнє. Воно виливалося, тяжко і суперечливо, в одне слово – справедливість. Віталій живиться цим словом, серед гармидеру, що його зчиняють чоловічки в потертих сірих лавсанових піджачках. Вони акуратно підстрижені, однаково всі ввічливі, з виголеними до синяви підборіддями, вони випинають оте підборіддя серед гірких випарів кави і чаю, ляснувши перед носом Віталія гросбухами з нікому не потрібними кресленнями. Це наповнює потроху злою тривогою, відсунувши в минуле. Надворі вже заходило на осінь, коли по коробці їхнього тресту прокотилися тривожні звуки. Вірогідність, присутність їхню потвердили чутки. Чутки спрацювали, подібно до каменя, кинутого у воду. Миттєва реакція, а наслідків ніяких. Чоловіки дрібочуть ніжками між столами, віртуозно огинаючи стоси спресованого людською думкою паперу, змарнілих жінок, блідолицих од недостачі тепла й вітамінів, але розкішних у пригаслій вроді. Жінки, обтрушуючи рум'яна, палять цигарки між третім і четвертим поверхами, сьорбаючи брудного кольору юшку, а чоловіки, вірні недавньому правилу не курити і не вживати алкогольних напоїв, добалакують новини про черговий футбольний матч. Вони безсовісно показують жінкам спини. Жінки там, на нижньому поверсі, і голоси їхні жебонінням крапель відійшлої зливи намарне пробиваються крізь товщу чоловічих черепів, ловлячи золотушні погляди в напівтемному коридорі. Жінки піднімаються сходами, ожирілі од чоловічого сопуху. Вони сердиті й ніжні. Вже якось зовсім не привабливо мерехтять їхні білі стегна, а очі наповнюються романтичним блиском незадоволених самиць. Хтось крикнув, що вони повертаються. Віталій і без того вже з півроку хоче сховатися від цієї настирної думки. Думка засіла мухою в голові – вони повертаються. В голові Віталія плинуть думки. Розстеливши перед собою цупкі аркуші паперу, він завзято їх нумерує, наче дошукуючись причини усіх негараздів. І найстрашніше для нього – вони повертаються. Вони тінями прослизали на зупинках трамваїв, звично затиснувши ліктями червоненькі течки, вільною рукою витираючи облущений на маківці череп, знімаючи клаптики шкіри прогладженими, просяклими дешевим одеколоном хусточками; вони видихали прілі запахи часнику і м'ятної зубної пасти.