У жовтих, як у ящірки, очах уміщується все місто, перекинувшись для Віталія з якогось далекого континенту, що падає до цих безмежних лунок зі своїми мостами, що в тугій чорній тіні крицевих поручнів ховають знеможені хвилі, розбиті об кавалки островів, із широкими вулицями, уквітчаними жмутами електричних іскор, нудотним духом анаші по під'їздах добротних домів; із по-чужинськи сиротливими маркетами з червоними вустами на всю рекламу, а під ними – соковитими молодими дівчатами з вибіленим волоссям і порожнім поглядом, готовими запропонувати півсвітові теплі груди; з піцеріями, роз'їденими оцтом, нічними клубами, оповитими тугими мацаками нудьги і розпусти; з національними інститутами, де гуляють протяги безконечності непочатого, з привидами спитих украй аспірантів; і з бібліотеками, що нічого вже не говорять за своєю давністю. Для нього відкриється чарівна потворність вулиць із хресними ходами, в цупких шизофренічних пальцях, що стискають потемнілі кипарисові ікони, де лики святих писано невідомими митцями, за того часу, коли князі гнали його народ за межі цього міста. І ті процесії пройдуть, скандуючи зовсім по-світськи, минуть відчинені навстіж борделі, що спорожніли від переситу; на нього глянуть блискучі глянцеві обкладинки все нових і нових конституцій. І, нарешті, він побачить самотню вулицю, де йому ходити довго; де його повинне все оте полюбити; де вічна потреба любити Бога переноситься на теплий шматок м'яса чи статок, надбаний ціною прокляття.
Отримавши підвищення, Віталій перебрався до просторого, під горіхове дерево, кабінету. Відтоді він ставав – з дня на день – ще більшим самітником. Іноді секретарка заставала його, всього позеленілого, коли він сидів, звісивши свої великі селянські руки, і розмовляв сам із собою. Відтоді вони мало бачилися з Гуго Лейбніцом. Попервах Віталій підняв йому платню, але Гуго відмовився, пославшись на невислугу, але новий головний конструктор вбачав у цьому боязкість, а то й страх перед заздрісними колегами. І віднедавна, щоб збити перші наслідки доброчинства на новому місці, щоб заглушити самотину, Віталій рештки незгаяного часу проводив у швидкісних трамваях. Йому забивало віддих, поверталися запахи, коли порожній вагон підносило, завертало на крутих поворотах, коли колеса шалено відбивали ритм, завищавши під металевим скелетом мосту, і він млів, радісно судомлячись занімілими м'язами на сидінні, кутаючись у синю млу, де за вікнами зводилися чорними грифелями квартали з облущеними, жовтими, як луска, вікнами. Там Віталій отримав нове п'ятикімнатне помешкання, але з сумом згадував полишений куточок у новобудові, де стіни з заходу червоно підсвічуються сонцем, вітер патрає зелені хмари, низько проганяючи їх над випеченими брунатними полями з копицями сіна, від яких тхне отрутохімікатами. Жив він схимником, щоб не сказати вбого. Шафа була для одягу, а заодно там зберігалися папери та книги; дві чашки, колись привезені з дому, і стільки ж надщерблених тарілок. Гроші він тримав під пожовклою газетою, в тій же таки шафі, і витрачав ощадливо, – кожного разу, дістаючи купюру, важко зітхав. Іноді я ловив його під вітриною шикарного борделю, де він, сходячи потом, бідолаха, переминався з ноги на ногу, щось бухтів про себе, а там, махнувши рукою, плентався додому, на півдорозі присоромлений своєю совістю, повторював незмінну фразу: «Вони повертаються!» Рука його твердо вимальовувала кожну деталь гелікоптера.