Усіх здивувало, коли Віталій підвищив платню. Наступного дня його вже викликали до установи, що займалася неблагонадійними громадянами або державними злочинцями. Він з годину тинявся під відеокамерами, що обмацували сірий монументальний дім із вічно темними вікнами, стовбичив з мокрою спиною перед важкими дверима і схаменувся аж тоді, як стрижений телесуватий молодик байдуже процідив крізь зуби: «Вам чого?» Той молодик і повів його коридорами, безлюдними, мов підземелля Середньовіччя, про які він колись читав. У кабінеті його привітно зустрів чоловік, який спочатку видавався незворушним, але як тільки відрекомендувався полковником Кравченком, ураз розбалакався. Говорив полковник чистою говіркою тих країв, звідки і Віталій. Кравченко розводився про риболовлю, про мисливство, здавалося, він забув, для чого покликав Віталія. Їм принесли по чашці духмяного чаю, і вони вже за хвилину вели теплу розмову про ті краї, звідки були родом. Виявилося, що Кравченко народився неподалік того містечка, де й Віталій. Полковник розводився про те, яка велетенська риба водилася в Шовгенисі. Так, він ще пам'ятає, діди навіть боялися запливати далеко на човнах, бо чого доброго проковтне якась тварина; який там Дніпро? Дніпро проти Шовгенихи – смердюча калюжа! А зараз, зараз там хіба що пічкурів ловити. От що значить, коли над людиною, над країною не висить важка титла закону. На цьому полковник Кравченко трохи помовчав, глибокодумно насупивши кошлаті брови. Зараз полковник дивився поперед себе, кудись у далину, так, що навіть герметизовані стіни кабінету не могли витримати його проникливого погляду. І от він заговорив: «Що ви думаєте про релігію? Як на мене, то мені обридло чекати буцімто на нашого месію. Мені осточортів вічний апокаліпсис, видається, що ми твердолобо уклякли на цьому, на неіснуючому єврейському Богові. Ми молимося загальному Богові. Хіба не так? У кожного народу повинен бути свій Бог. Щоправда, я згоден, що апокаліпсис починається у кожного в душі; лишень одне мене насторожує – чому одним прощає, а іншим ні. Чи мало на нас гріхів, на кожному? Релігія повинна бути радістю, а не чорною до безпросвітності тугою. Релігія повинна слугувати обраним, а то погляньте – професор філології, поет, художник, інженер. Вони віддаються згубним думкам, що протирічать месії, а по неділях відвідують церкву, вклякаючи перед дерев'яним бездушним ідолом. Тому я впевнений, що Бог повинен бути для кожного свій!». – Полковник багатозначно глянув на Віталія, відтак швидко підписав йому перепустку, потиснув міцно, по-чоловічому руку, висловивши надію, що вони колись-таки знову зустрінуться за інших обставин.