Коли він прочиняє кватирку, то тільки тут, у цьому місці, вперше за стільки років помічає, як росте трава, витягуючи свої пагони до сонця, викидає бруньки каштан. Це проймає його легенькою судомою, навіює щось далеке, несказанне й непережите. І вже за півгодини з вікна, широкого і світлого, він бачить злинялу пустку неба, заставлену жовтими коробками будівель. Він бачить натовп, що стікається до мармурового стовпа з архістратигом Михаїлом, поставленого кілька років тому біля фронтону головпоштамту. Він часом задається питанням, що аж намуляло півкулі мозку; якою б то він хотів бачити цю строкату юрбу? Від одного слова «юрба» з'являється гусяча шкіра. І коли він дивиться у вікно, до нього приходить думка; руйнуючи затишок, вона напливає, мабуть, звіддалік, – що ось так несподівано помирають лишень ті, які ніколи не йшли по життю, дотримуючись власних слів, що ними проголосили той шлях, поставивши його вище букви закону; він думає, що то є плата за облуду, за неспроможність втриматися за нитку власного розуму, плата за глум над навколишнім, над тим, що впустило до себе, прижилося в тобі; і чи спроможна людина торувати шлях, підтриманий дрібненькими думками, пославшись холодно на щось вище, як на підтримку. І Віталій побачив себе ніяким. Його пробиває гострим списом страх. Він бродить з кімнати в кімнату, переховує папери, потім палить і червоними од жару очима топить погляд у вогні, в чаду, спостерігаючи до млості, як кіптява пожирає те, котре промовляло до вічності. До нього враз доходить, що дійсно десь поряд животіє надія на повернення. Його кидає в піт, і впродовж кількох днів, вільних і порожніх, зір прикутий до однокрилого талісмана, що висить на стіні під Богородицею. Віталій думає про смерть і божевілля, про привидів і самотність.
Праця на новому місці не захоплює його; він здебільше клопочеться про підлеглих, що скаржаться на нестачу грошей та на дрібні побутові проблеми, вистоює в чергах по всіляких міністерствах, пише відозви, жертвує гроші на партії, на сирітські притулки без сиріт, а з товстопикими, нещасними од нудьги добродіями. А потім – тиша в його кабінетах, ляскання глянсованих часописів, сморід тричі перевареної кави, важкий сопух туші і притлумлених балачок. Страх уже натягував тоненьку паволоку. Він заборонив вмикати приймача, щоб люди не відволікалися. Та з'являється пані. Ця пані з'являється великою кометою. За чверть на сьому, коли чоловіки в сірих лавсанових піджачках розсували лікті, мляво добалакуючи вчорашні плітки, нюхаючи димок над горнятком з кавою, вона виставляла ногу, потім другу, й, так пританцьовуючи, просувала своє тіло стильним, під модерн, коридором. Наче бридячись, чи то гордуючи, піднімала злизане підборіддя, квадратне, густо присипане пудрою. Обличчя в неї розплиле, споловиненим місяцем, кутики очей по-псячому опущені, а зіньки вибалушені. Більше про неї нічого сказати, хіба що додати, що в неї був здоровий вигляд обличчя, а тіло товсте й драглисте. Вона курила сигарети «Житан», офіційно належала до соціал-марксистської партії і весь час натякала, що вона ніколи, ні в якому разі не співчувала комуністам. Що то за партія, навіть Віталій не знав. Жінку звали Лола, мала вона десь за сорок років.