Купка клерків, мов та мурашва, обліпила здоровенне тіло товаришки Лоли і намагалася дотягти її до сходів. Товаришка Лола чіплялася куцими пальчиками за слизьку лаковану поверхню столиків, німо пручалася, певна своєї сили. Купка клерків, вереснувши, натужилася, зрушила товаришку Лолу, і вона гуркнула під тривалі оплески зі сходинок.
Після цього дійства він неждано відчув утому. Якусь хвилину дивився на збуджених підлеглих. Він начебто оглух, – чорні дірки ротів ворушилися, а там рожеві корінці язиків і білих гландів. Йому видалося, в слизькій пароті, що десь високо кричить жайворонок. Не досидівши повний день, подався додому. Вдома на нього чекало кілька грубих листів і телеграма. Він взяв до рук листи, мовби зважуючи, – телеграму занесло протягом під ліжко, і він дивився на червонястий аркуш, що лопотів, чіпляючись краями за розкидані книги, креслярські дошки, і цей лет рожевенького листочка виштовхував з нього масну думку, розірвану, завислу в буденності: ця легко запланована життям вистава розкривається, на його подив, досить довго, болюче і до обридлого непотрібно затягнуто, мов каракулі арабського письма… Листи від батька. Батько докладно описував якісь незрозумілі події, скаржачись на здоров'я, на голод, що давить провінцію. Він сповіщав, що в наступному році займе місце прокурора, і продовжував розлогим візерунчастим письмом добротно описувати події кільканадцяти років. Віталій втомлено кинув листи на стіл, гадаючи: як ото краще відповісти старому, щоб той не образився? Тоді він віником дістав телеграму. Це від Фішерів. Фішери сповіщали, що його, Віталія, батько помер. Віталій почув скреготіння жайворона, запахло волошками і мигдалем. Він важко сів на кріселко. Намагався уявити домівку. І нічого не приходило: роками він уявляв тихі вулички, тиша котрих перебивається гупанням антонівок, дзижчанням джмелів на бузкових квітах будяка; як стоїть на дзиґликах труна, завалена тугими айстрами; як її піднімають, покректуючи, мужики в куфайках, запихаючи в жовтий автобус-катафалк, а батько лежить, такий от нещасний, мов за життя. Він тримав це в голові, як кольорову фотокартку, бо це міцною линвою прив'язувало до дрібних, на перший погляд, подій. Вони, оті крихітні й неживі світлини його пам'яті, летіли у безодню, видлубану його ж таки співвітчизниками… А того дня він кинувся серед ночі на вокзал, – завмер, уражений жалом відчаю, бо мешкав зараз так далеко – зовсім в іншому місці, відстань дорівнює трьом відрізкам дороги додому. Час шугонув, відкрився жовтими осінніми вулицями, прошитими чужими звичаями куцих вересневих протягів із закапелків, звідти пахонуло, отруйно роздуваючи ніздрі смаженим салом, гіркотою олії, розпеченої на сковорідці; вітер рвав розвішану на балконах, солодом пропахлу білизну. Прілота розширювала його пори: вона тут зазвичай – обвисає грибками, наливає павутиння завтовшки з палець здорового чоловіка, скиглення дітей чується для вуха божевільним реготом. Ось він і майже підійшов; під косим свинцем дощу і рудими хмарами, де безсило билися вогні військових прожекторів, він чимчикував пішака, марно виставляючи руку, щоб зупинити таксі. Вітер роздував мітлами воду, – Віталій розпеченою горлянкою сапонув повітря, угледів скляну двоповерхову будівлю автовокзалу з темними вікнами і, не доходячи, розвернувся, підпертий у спину вітром, мацаючи очима змію дороги, подався, як у старі часи, навпрошки. Він побачив спалахи вогню над дахами; тамуючи страх перед нападом, слухаючи верещання людей по освітлених жовтих келійках квартир, крутив думку: що може обертати людську мисль, коли людина не тільки не хоче думати, а й жити? Він розвівав у собі рештки тепла. Дощ чесав прибрану, вифарбувану зупинку – давню й знайому, до різоти в очах. Кінець осені. Кінець плачу, кінець усьому; кінець осені, – повторює він порепаними губами, за звичкою оглядає, катований неясним передчуттям, темний горб дому. Так воно і є, так і лишилося, – чорні обгорілі вікна на третьому поверсі, мертві сліпи вікон, вибиті дітворою, де бігають злякано вічка запалених цигарок; він бачить, як захланність мандрує поверхами, розгойдуючи просмерділе, обвисле на перилах ганчір'я, сопух самотини лоскоче поодиноким людям, що сховалися від дощу, незайману пам'ять, відкидаючи далеко роки й події; нічний жах для них заодно й розвага, котрої позбутися – виглипнути з мертвих нутрощів стосорокаквартирного дому на розцяцьковані рекламами вулиці. Ніщо тут не змінилося. Він охоплює зором, як відбитки на воді, полишені ударом крила птиці, і встигає подумати, що тут однаково моляться що на лик Спасителя, що на Ангела, на листівки, придбані за дріб'язок у німих мандрівних спекулянтів. Звичаї довго не міняються, впродовж довгих років костеніють. І мужчини такі ж низькорослі, з квадратними підборіддями, посіченими синіми рубцями; вони косолапі; низько посаджені очі ще зберігають гуртові походи до вікон жіночої лазні; вицвілі обличчя від фабричного чаду чи тюремного ув'язнення зберігають такий вираз, що наразі вони готові за одне необережне слово розпатрати фінкою пузо. Зараз вони вдягаються виключно в дорогі спортивні костюми, однакові чорні шкіряні куртки. Міліція, перед тим як замкнути кайдани на руках, поштиво попереджає, складаючи візит до чергового «вождя», – владу щедро частують. Мужчини, так, як і в далекому минулому, чинять у пекучому серпні розбірки в сирому затінку Голосіївського лісу, з'їжджаючись у строго призначене місце на вольво і мерседесах. А на той час їхні жінки, коханки і сестри щиро вклякають перед іконами, запалюючи лампадки. Їхні доньки розквітають рано – з утомленими очима, зодягнені в чорні лосини, уміло зманюють до ліжка не тільки іноземців. Батьки ретельно збирають нікому не потрібний посаг, запихають до престижних вузів, сватають за найбагатших юнаків з того, іншого, незрозумілого для них світу. Проте тут із пам'яті в пам'ять передається далекий поклик, запах землі, розораної плугом. Порятувавшись від донецьких копалень, міліцейської кулі або свого конкурента, зістарівшись, вони оповідатимуть онукам про дивний, незрозумілий край їхніх предків… І Віталій згадує, що люд тут, у цих місцинах, лягає пізніше, нічого не страшиться, бо цей клапоть міста незалежний і перебуває під охороною. Віталій бабрається, шукає порятунку десь на глибині власного сумління, механічно розхилитуючи страх, але вмить потямлює, що все це вже не його: оця мокра від дощу бруківка вулиць, теплі вікна, де ворушатьс