а швидше потрапити на автобус. На порозі він зупинився, бо в кущах вогненного барбарису побачив сторожа, який сидів на лавці, витягнувши зігнуті ревматизмом ноги, взуті в биті валянки. Сторож задер вилицювате, побите чорними цятками обличчя, налите кров'ю і самогоном, обвіяне духом домашньої кухні, з домішкою кислого жіночого духу. Голова сторожа завертілася, кумедно засмикалася на волячій, з надутими синіми жилами шиї, шапка з'їхала на потилицю. Шмулєвич, хилитаючись на порозі, крізь квадрат дверного отвору подивився, як сторож перехрестився; як злітаються, клубочучись зграями, птахи над оцинкованими дашками прямокутної будівлі. Шмулєвич ступив за поріг, розсіяно ловлячи крик сторожа, відчув, що калюжі на вулиці ще заховують літнє тепло. Барвисті квартали, в золотистому обводі невидимі вікна будівлі зараз ліпилися до тінистих, сучкуватих акацій. Осінь збирала всіх натомлених до зграї, стягуючи в лет різногомінке птаство; осінь ще не зайняла акацій з порепаною лускою кори, що аж Шмулєвичу захотілося попестити дерева рукою. Квартали лягали по ліву руч, – перед ним вибагрянілі ліси, готові увібрати колір тління. І Шмулєвич дивиться крізь ртуть порання на зупинку, що тулиться до дуплястої морелі. Він може по пам'яті розповісти, яка дошка одірвана або перекошена; скільки афіш клеїлося з того, лівого боку; чому на нижніх поверхах світло заходить до кімнат тільки в полудень, – сонце-бо ховається за будою зупинки; а відтак, десь о дванадцятій, біжить бурштиновий потічок підлогою, лякаючи тарганів, вихоплюючи перевернуті склянки, стільці, вихоплює із запізнілої ночі жужма одягу і пари міцно стулених тіл. Він зловив себе на тому, що колись про таке ось не випадало думати. Смакуючи мимохіть пригадану годину, він вирішив, що воно таки на краще. Підкотив автобус. Зовсім не до зупинки, а так, трохи осторонь, начебто чекаючи на нього, Шмулєвича; водій, схований за темним непробивним склом, відкрив двері невидимою рукою. Вскакуючи до салону, Шмулєвич встиг побачити, як котяться моріжком червоні тугі яблука, розсипані сторожем. Автобус рушив, як тільки доктор упав на сидіння, міцно пригвинчене збоку, таким от робом лишаючи салон вільним. Два сидіння були ззаду, – автобус легко йшов до мосту. Шмулєвич було подивувався, але потім вирішив, що дорогу перекрили. Він спробував затулити очі, проте в автобусі запала темрява. Тоді він визирнув у вікно, спостерігаючи одноманітне миготіння кварталів, яскраві пасмуги котрих заворожили; а як під'їхали до мосту, – небагато лишилося, – почув задуху, мов хто прикрутив вентилі у газових плитах. Шмулєвич шарпонувся, подався наперед, по ходу автобуса, несподівано побачив себе посеред лежачих мужиків, перед облущеною тумбочкою, де стояла карафка, повна води, склянка з іржавим вихололим чаєм: він простягнув руку, але склянка впала, зачепила карафку, і вода срібно заструмувала зачовганою підлогою; перед його зором, бризкаючи соком, котилися червоні яблука, а тіло його, з повислими плітями рук, пальцями чіплялося за вижовклий спориш; він рвонувся чимдуж – забачив жінку, молоду і гарну, що йшла, б'ючи гадюками волосся по вилитих, пружких од засмаги плечах. Жінка бігла схилом, тримаючи в руках сукно, летіла до озера. Шмулєвич звівся і побіг навздогін, вгадуючи в цьому нестримному бігу щось далеке. Він чимдуж кинувся з кручі до озера, але перед ним запало чорне провалля, а поузбіч, всього рукою подати – берестовий гайок. Він шаснув туди; пройшовся стежкою і потрапив не до озера – озеро далеко, ліниво розкинулося рваними берегами в папороті, – а Шмулєвич вискочив до залізничного насипу з товченими черепашками, де побачив самотню постать людини, яка дерлася крутим схилом, мандруючи попід стіною сірого вапняку під навислими високовольтними дротами, шпакувато припадаючи на ліву ногу: небо рвалося дощем. Шмулєвич відсахнувся, подався, розвернувся крутієм, занишпорив у пошуках лісосмуги та стежки; туга хвиля спокою накотила, проводячи лісовими прогалинами, і він, розгрібши гілля, з тоненькими свіжими листочками, вийшов на луг, порослий, вкритий товстим шаром водянистих жовтих квітів, трипалих, із замкнутими коробочками, й оболоки позолоти виснули над ними, низько сповзаючи до озера. Попервах Шмулєвич хотів зазирнути в оту манливу, розбризкану бірюзою далечінь, але нестерпний біль у грудях, що доймав його останнім часом, повернувся, наче відганяючи подалі од цього місця. Знову, зовсім поряд виріс залізничний насип з тремтячими на вітрі бадилинами диких, справжніх польових квітів, і той чоловік ішов кволо, накульгуючи, давлячи чоботом нетривкий лід, полудивши зграю брудних, заляпаних багнюкою голубів; зупинившись, переламав навпіл хлібину, – зірвався звуками, луснувши, мов у порожній діжі, низький полудень, і електричка зайшлася диким вереском, прошила осиротіле повітря, хуркнула на повороті, сипонувши синіми іскрами, розтягнувши тисячі розмазаних швидкістю людських облич. Родик, одмахуючись від чогось, підвів голову, – над ними гули дроти, а Шмулєвич хотів вигукнути щось, але тіло легшало, тремка млість розросталася чорною виразкою на грудях. Перед ним латками впали поля з червоними голівками маку, з вибитими кущами пшениці; зелені луки із соковитою травою лежали мокрою латкою проти неба, що втягувало золотисту стежку, а позаду гарячим асфальтом дихало шосе. Тут він подумав: коли це він приїхав? Аж тоді Шмулєвичу заманулося розплющити очі. Сходило сонце. Велике і червоне. Обірваними полотнищами полів, квадратиками будинків, зміями доріг, круглими скельцями ставків пролягала довга, руда, пряма, мов стріла, тінь. Тріснули в небі останні зірки. Потягли, вистрілюючи іскристо, хвости комети. Шмулєвич з'їжився від болю, зносячись вище над своїм тілом, відліплюючись із неймовірною потугою, бо прицвяшилося до просяклих кров'ю мар у крематорії, неподалік од двох санітарів, що гризли бутерброди, булькаючи кефіром у пластикових пляшках. Шмулєвич захарчав, висолопивши набік стягнутого у рурку фіолетового язика, вибльовуючи згустки вибіленої крові, змусивши санітарів обвернутися, хмикнути і підтягти мари ближче до печі. Хто його знає, може, спрацював інстинкт: чого доброго, втече, а хазяйнувати слід. А Шмулєвич зігнувся, дриґонув коліньми, тримаючи душу в тілі… я встаю з важких, захованих від людей водоймищ, звиваючись, втягуючи за собою вивітрілий дух сім'я; і ось я полишений на волю вітрам, капшукоподібним моїм товаришам, котрі ніжаться у смердотних закапелках, стрілою розтинаю відстань між кам'яницями, щоб не потрапити на очі Вогненному; проте сьогодні мій день, радість сухо витає, торохкочучи шибками, цими березневими вулицями, огинаючись під моїми мацаками, мовби та дівка; я гугочу, проколюючи простір білими ударами над збіговиськом стрижених висловухих мавп, які вирахували на задрипаних папірцях незбагненне, те, що навіть мені невідоме… Але радість моя уривається… Вогненні спалахи… Язики холодного вогню над дахами… Це Він… Вогненний, могутній, скрипучий, величний. Його око налапує мене над чорними жерлами димарів крематорію, гонить цвинтарем, над слизькими, засипаними снігом могильними плитами, – повертаю, знявши маскарад хитрих духів, що куняють у кинутих жужмом вінках… Шмулєвич знімається вище, – і ось ми летимо над темним, запустілим громаддям Андріївської церкви, шпилі котрої горять у ночі, розкидаючи павуками пасма снігу; пролітаємо над руїнами Лаври, дослухаючись до стогону святих і пророків; ми спускаємося, обтікаємо статую Володимира, розвернутого спиною до присадкуватих кам'яниць, із вирізаними чорними нитками вулиць, де переливається мертве світло ліхтарів, кав'ярень, борделів, моргів, навчальних закладів; ликом до смолистих вод ріки, що захлинається, б'ючись об зазубрини берегів з новітніми кварталами, де суховії опадають, промчавши з одного кінця в інший, і проти течії чорних людських потоків, що задихаються од власних жаских подихів, виходимо на червоний, у серпанку Поділ, заполосканий оливом березня, людськими помиями, – душа, яка колись звалася доктором Шмулєвичем, засинає, обгорнута теплом на дахах Академії. Буркнувши, відпускаю його до часу, щоб поглянув на здіяне, створене перед злетом у вічність, у тиху прохолоду чистилища… І душа Шмулєвича тихою темною плямкою повзе по схилах, тріщить, вибирає напрямок – куди він? – вони й після найлютішої смерті, урвавши самочинно життя, роковані непослухом, ці людські створіння: тріпочуть знеможено душі… Родик накульгує порепаним бетоном перону, обминаючи зеленкуваті, з пробитим шифером навіси, дивуючись незмінності всього, чого торкався зір, – вузького перону, дволінійних колій, закиданих сміттям, картинко-подібної коробки залізничного вокзалу. Він обходить опасистих, занурених у складки викоханого сала, з розквацяними помадою губами, запінених лушпинням соняшникового насіння, у яскравих китайських пухових куртках, злих спросоння, недолюблених, рано зів'ялих молодиць, чий погляд сторожко перебігає з його подертої куфайки на забиті печеними пиріжками плетені кошики; проте він не зважає на зизоокі погляди – йде за спинами амебоподібних дівчат з області, мов підстрелених, затягнутих у сині вузькі джинси, вибілене волосся яких ворушиться під жорсткими подувами березневого вітру, а скляний, прозорий і розпачливий погляд невтомно, збайдужіло і нудьгуюче лапає муж