иків, які вискакують з убиральні – через колію, – поправляючи на ходу матню на штанях, вистрибують на перон, позирнувши на довгі дівочі ноги, війнувши на них сопухом хлорки, сечі, димом дешевих цигарок «Прима». Родик проходить, лякнувши прогірклим, до кислого, запахом минулої зими, легко і світло тримаючи в голові чотири довгі місяці скаженої самотини, ще трохи роздратований необжитою тривогою, але він віддався п'янкій силі всеохопленості, що наповнює його благодушністю, спокоєм; він передчуває наближення тотального і невідворотного вивільнення. І по хвилині вдихає запах свіжих соснових стружок, що летять із чорного дупла дверей. Двоє тілистих мужиків тешуть дошки на труни, перемацуючи пальцями шерехувату поверхню, викреслюючи олівцем лишок. Вони перемовляються, кожен зайнятий своїм, водночас підтягуючи язиком однаково налиплу до губ цигарку, їх добре видно за кілька сот метрів у чистому весняному повітрі. Сосновий дух підхоплюється свіжим, тугим, холодним вітром і дратує людей на пероні. Родик з неприхованою відразою минає поглядом берестовий гайок, підлизаний червоним роздвоєним хвостом житлового масиву. Видається, що він поруч, от лиш простягни руку. Аби не бачити юрми на пероні. Сиза пара з прочинених кватирок струмує між голим гіллям – підривається вітром. Робиться чисто. Тоді Родик згадує хижу серед чорного груддя полів, ледь притрушених снігом, де вітер збирається морозом, і, тільки захлюпотить розбавлене, зблякле світло ночі, а постріл криги піднімає зграї дрібного гайвороння, – товариство рудих щурів, що зголодніло вкрай, тріснувши обкусаними вусами, підкрадається до лежака з прогнилої соломи, щоб бодай гризонути, полизькати рожевеньким, загостреним язичком теплої свіжої крові. Чотири місяці самотини, що проїли безколірністю його істоту, відкотилися повесні, спухиривши тіло білими вошами. І зараз він думав про неї, дивлячись на зависле сонце, на ніжні брижі, – вона таки прийшла, та самотина, якось непомітно, рівно, як смерть, зваливши на плечі відчай усього світу, розпушивши душу білими вошами, розпатравши укусами губи. Родик смакує, підставляючи обличчя під березневий вітер, – коли прийде визволення. І свіжий вітер, запах сечі з хлоркою від облузаних стін туалету наповнюють мрією, колишуть груденята дівчат, насувають брови на вигорілі очі зжованим молодицям. Думка його чіпляється до маленької білої воші: ось вона розлущує шкіру, вистромлює писочок, подібний до поросячого, ослизла, немічна, перебирає лапками, видряпавшись до половини – затихає; нарешті, вона вилазить, гублячи в тілі таємницю, тягне решту липких лапок пористою шкірою – безобидна, але наганяє жах. Він думає про вошу поштиво, заходячи до вагона електрички. Електротяг рушив, розхитуючись на поворотах вагонами, збиваючи докупи пасажирів; він опинився в порожньому вагоні, напівтемному, і видавалося, що летить він срібними полями з розкиданими по них озерами. Родик, пускаючи вільно думку, думав про одне й те ж, наближаючи годину вивільнення. Коли електричка пройшла половину шляху, до вагона зайшло довгоноге створіння в чорних, з високими халявами чоботях, у норковій шубі. Він з приємністю згадав минуле, зараз неправдоподібно далеке, в тому світі, що зійшов білими вошами… І ось вони живуть у подихах, зачаклованих напівживих руках; струмують міріадами в потічках бурштинових напоїв; бризкають удаваною радістю з очей, що вас невтомно промацують; вони, ці вошки, як вселенська всеохопність, вкрадаються, свердлячи, пробуркуючи сіру рідину мозку, подразнюють зародки невідомих думок, піднімають шумовинням кров: вони всюдисутні тільки серед розвалених, мов коров'ячі туші, чоловічків, капшучки животиків яких наповнені вщерть салом, вчорашнім гумосом; вони розлазяться, поважні, з виглядом виконаного обов'язку, під розлогі вивіски, розвіявши випари разом з личинками – безстатеві істоти, ворушаться у брунатному затінку своїх кімнаток, дбайливо переставляючи пляшечки, коробочки, дають лад усілякому непотрібному причандаллю; обмацують своїх невірних дружин і доньок під рожевим світлом абажурів; вони задоволені, бо вивільнилися, щоб на зиму, в невидимих порухах схололих світів набиратися нових личинок. Родик проїздить першу, безлюдну зупинку, поруйновану, з косяками написів, і білий світ з озерами назавжди лишається позаду, опадає, мов шматок пересохлої глини; він із втіхою згадує, готуючись до наступної зупинки, кресонувши по пам'яті наостанок: та жінка так і не навчилася літати. Проте це навіть не байдуже. Електричка з шипінням проходить уздовж стіни вічнозеленого, до отруйного, соснового бору, а дівчина, закинувши ногу на ногу, дрімає у плямах миготливого світла, пустивши кров під бліду шкіру. Родик розуміє, що його дорога скоро скінчиться. Повітря розсипається золотими іскрами. Сонце поволі добирається до свого місця. Він дихає легко, раз по раз, наче задихається. Дівчина виходить. Родик уже знає, що скоро воно пройде. Всеохопність не призводить до трагедії. Електричка лускотить, летить прямо, чимдуж набирає швидкість, пролітає під кістяками мосту, розкидаючи вагоном кострубаті тіні, що враз м'якшають, випхавши вагони на залиті золотом сонця, голі від снігу поля. Світ зі своїм жахом дерев'яних пострахів відлетів від нього, – він із зачарованим подивом спостерігав горбату метушню люду; він виходить, без зусиль розтинає юрмище, пірнає у солодкий до трупного сморід підземного переходу. Крокує навмання, викручується од простягнутих рук, що тицяють кольорові пачечки і глянсовані часописи. Вільгість, сморід затягує його до червоного склепіння метрополітену; вдихнувши настояний запах поту, розігрітих кабелів, що смолить знеможені легені тисячам пішоходів – захмелілим, закоханим, знедоленим. Його це тішить, бо воно не більше від іграшки, оте людське життя, кинуте на поверхню, порушене вітрами пороків, чадом революцій. Він крокує залою, втягуючи смердоту, пограючи куточками вуст, вигинаючи з гидливістю нижню губу. Там, нагорі, тане сніг, тисячі ротів жадібно ковтають розріджене повітря, запиваючи гіркою кавою. Всеохопність стає дійством, гуготить подібно до шаманського бубна. Він скоряється їй, ступає на чорний язик ескалатора, що виносить його під оперезаний крицевими жилами скляний купол; крізь скло Родик зачаровано дивиться, як жовто підтоплює сонце сніг на дахах. Брили, гуркочучи, летять, бухкаючи в калюжі. Асфальт масно блищить, торкочуть мокрі голуби. Підхоплений цим дійством, він виходить за межу, чаруючись кольоровими рекламами, жінками, які поспішають, – усіма без розбору, – бо несподівано відчуває себе їхнім власником. На очі потрапляє обшарпана, змокла реклама-оголошення. Він читає її уважно, проймаючись силою всеохопності, котра стягує до нього тихий морок спокою прохідних дворів, кімнат, заплетених павутинням відчаю, зради, любові; він читає оголошення, розтягуючи мить несподіваної свободи, що приносить успіх. Щоки його паленіють, м'язи випружнюються, і він мандрує призабутими місцями, поштиво тримаючи білих вошок у своїй пам'яті. Ось вони, носії його безумства, самотини, – вони порозсідалися під скупим сонцем, чекаючи на квітень, збляклі, змарнілі од безсоння, од сварливих дружин, од жаднючих своїх коханок; черева їхні не вміщають, не встигають перетравлювати вкинуті до шлунка омари й антрекоти. Вічні запори, геморой од сидячої роботи, червоний нервозний висип від думки про загиблого нещодавно конкурента. Родик без огиди, – це давно досліджене, побачене, що охололо в глупій самотині, зріло довгих чотири місяці, – так мало було треба: щоб укоськати пережите довгими роками. Проте він не думає й зараз про втрачені роки, дні, тижні. Скоряючись всеохоплюючій силі, він чує тремтіння талісмана на грудях; він топче кирзяками мокрий сніг, тримаючи білу зірочку в голові, що мерехтить щохвилини; проходить під арками прохідних дворів, слухає цямротіння крапель об підвіконня старих добротних домів; він милується лапатими фікусами – все це його, він знає напевне.