Господар до того ж був костоправ, він вправив Пітові вивихнену ногу, а потім ще довго не відпускав нас, хоч ми вже добре відпочили й мали силу йти далі. Радив передбачливий ґазда, щоб ми почекали, поки мадярські війська відступлять у гори, совєти ж за ними відразу не поженуться, бо запрутський терен контролюють українські партизани. Це була новина для мене: та невже той некоронований вождь України, який загинув у Роттердамі, мав ще й своє військо? Без держави?»
Генерал закінчував розповідь, його українська мова була калічна, він раз у раз збивався на голландську, а тоді йому допомагав перекладом Орест Потурай.
«Незабаром ми пересвідчилися, що українське військо є насправді — численне і добре озброєне. Але про це хіба іншим разом, а втім, Орест краще розповів би… Одне слово, ми з Пітом мусили взяти участь у бандерівській партизанці, і я серед ваших вояків трохи навчився української мови… Отже, настав час, коли господарі узинського хутора спорядили нас у дорогу, наладували наші порожні рюкзаки сякими–такими харчами, й на початку лютого ми без перешкод обійшли Тисьменицю й Отинію і, перебрівши мілкий Прут біля Коломиї, добиралися лісами й вибалками до Яблунова, де нам довелося виступити проти волі Господньої із своєю кривавою творчістю».
Професор Йосафат Юлинин перебував у цьому чужому для нього товаристві немовби відсутній. Він бездумно розчісував пальцями руду борідку, яка підпирала знизу важке обличчя; професор був мовчазний і невдоволений: ця поїздка, до якої намовив Мирон, була для нього, розповнілого, заважкою, до того ж… Він добре усвідомлював, що від Космача до тих місць, де минула його юність, не так далеко — а вже нема під небом рідної Боднарівки й сусіднього присілка Сакатури теж нема, а що там — хащі, ліси, безлюдні толоки, осунуті яруги чи руда мертвотність від пожарищ і досі зяє на місці колись наймальовничішого на всьому Запрутті села; а може, повернулися люди з Сибірів і знову поселилися на старих місцях, а може, ту місцину зайняли чужаки? Та ні, нема вже там нічого: розкішного саду діда Федора нема й пасіки його — теж, й росте будяччя на дворищі учителевого дому, а дзвінка криниця, за якою водно правив блаженний Юзьо свої молебні, замулилася, а в Потоках зникла хатка, в якій жила найвродливіша на світі дівчина Наталка Слобідська; давно нема Наталки, то й Боднарівки без неї немає. А це ж так близько, і якби Мирон, якому душу точить той самий туск, бо ж учительське заросле нині обійстя — то теж його дитинство і юність, — якби сказав Мирон: «Ходімо, Йосафате, то недалеко», — вони пішли б і вмерли б там від туги за знищеним життям… Ні, нема туди більше ні доріг, ні стежок.
А все ж, незважаючи на розтривоженість, професор уважно прислухався до розповіді генерала, а коли той замовк, Йосафат думкою повернувся до першої його фрази і промовив, викликаючи чужинця на дискусію:
«З ваших слів, пане генерале, виходить, що людська творчість взагалі неможлива, оскільки приречена Богом на програш…»
«Ба ні, — підвів очі генерал, вони були жваві й молодили кістляве зморщене обличчя, ті очі сподобалися Йосафатові, й він з цікавістю чекав відповіді співрозмовника. — Ба ні, — повторив генерал, — творчість людини є доцільною доти, доки вона обмежується творенням себе самої й не посягає на замисли Господні».
«Тобто людина мусить розвивати в собі те, чого не вдосконалив Бог, — підтримав розмову професор. — А наші люди це й робили, адже духовний стан невільника далекий від досконалості — чому ж прагнення стати вільним мало б суперечити Божій волі?»
«Бог спослав війну на людство покарою за гріхи, а ми її намагалися використати для власних потреб і тому програли».
«А ті, хто виграв, по–вашому, угодні Богові?»
«Ніхто не виграв, — заплющив очі генерал. — Ніхто. Ви ж бачите, як на ваших очах конає так званий переможець».
«Значить, виграли ми, якщо той переможець конає! — млявий голос Йосафата несподівано набув войовничості. — Значить, ми разом з Богом творили новий світ, йому угодний, і якщо той світ врешті народиться, то нашу жертву таки прийняв Господь, і людська творчість проти цього аж ніяк не перечила…»
«Зійдемо з небес на землю, — втрутився в розмову Потурай. — Звичайно, все на землі відбувається за провидінням Господнім, й війну він спослав для покари не людям, а нелюдам, та від неї терпіли всі в ім’я очищення землі од скверни… Новий світ народжується в довгих муках, а для Бога — це мить. Людство віками чекає, поки на землі зникнуть злочинні суспільні утворення, і вони таки зникають — загибає ж остання найстрашніша імперія, й ми стаємо свідками народження волі для найменших народів. Хіба то не творчість Божа так геніально згармонізувалася з людською творчістю?.. А за гріхи, допущені в процесі нашої творчості, ми ще довго будемо покутувати, але ж на волі. На волі! Ні, Едварде, ми не програли перед Богом, Господь використав нашу енергію для перемоги своєї правди!»