«Ая, ая, як той казав, єдина в світі лишень Божа правда, а решта всьо від нечистого», — несподівано вихопилося Пилипові, й він геть знітився від того, що втрутився в розмову вчених людей, крадькома глянув на Юрка й, помітивши глузливу посмішку на його губах, опустив голову, й зосталися б його слова невчутними, якби в’ їдлива Ганна, яка таїла в собі давню пізьму на Пилипа, не пропустила крізь зуби:
«Був би ти мудріший, Пилипе, якби–сь ліпше наставляв вуха, а гемби й зовсім не відкривав…»
«І як ти, приглухувата, вчула, що я сказав?» — огризнувся Пилип.
«Дай Боже, аби–сь краще чув, ніж я, бо ти маєш щодо голови брати, коли я говорю, а того, що ти верзеш, могла би–м зовсім не слухати — і не здурніла б…»
Гості посміхнулися на перемовку сусідів, а Мирон Шинкарук, сивий і на свої літа досить молодцюватий, вийшов із задуми — його ні на мить не покидала щемна здогадка про ґердан, який висів під образами на стіні, він остаточно впевнився в її справдешності, й тоді до свідомості навально накотилася злоба: Мирон відчув у собі жорстоку лють — таку, що взяв би сокиру й немов опришко гатив без розбору по головах зайд, які вчинили в Яблунові таку страшну наругу над людьми.
«Орда, орда… — шепотів він, не дбаючи про те, чи потрапляє в русло розмови. — Слов’яномовна орда, яка озброїлася ненавистю до завойованих народів, асимілятивною машинерією, руйнівністю, злодійством, цинізмом, брехливістю й паразитарством…»
Слова, ніби сухогруддя, вивергалися силою ненависті з Миронового горла, й не було їм стриму, та й не спиняв ніхто, всі ж бо мали напоготові найстрашніші прокляття, які мусили нині вибурхатись, тяжкою кривдою спороджені, й Мирон ніби говорив за всіх:
«А ми винесли з рабства м’якотілість, плаксивість, жалісливість до ворогів… Де ви бачили, щоб ми вбивали полонених? Ні, ми їх відпускали, а вони верталися і вбивали нас… Нам виривали зуби, ікла, обтинали пазурі й робили з нас вегетаріанців. Ви можете собі уявити, що тигра, лева, ведмедя запрягають у плуг? Та ні, запрягають лише травоїдів… А до плуга нас водно закликали і Драгоманов, і Грушевський, і Винниченко: не вбивайте братів, хай краще байстрюки заходять в нашу хату і вбивають нас, аби тільки совість наша була чиста — бо ж то прецінь такі самі, як і ми, слов’яни… Брехня, Московія — не Русь, то охрещені русичами угрофінські дикі племена, які давно загубили свою мову й користуються донині солунським діалектом, з церковних книг засвоєним, і хваляться візантійською та голландською символікою».
У генерала від подиву підскочили брови.
«Голландською?» — перепитав.
«Аякже! Ваш трикольор украв Петро І, двоголового орла подарувала московитам дочка останнього візантійського імператора, жона Івана III Софія Палеолог, і етнонім «Русь» відібраний Петром у нас! Усе в них чуже, запозичене, загарбане — мова, земля, геральдика, віра. Їхні культурні діячі та вчені — якщо не ефіопи, шотландці, грузини, німці, то українці — і їх найбільше. Одна лише ординська жорстокість, яка зародилася ще тоді, коли вони жили племенами білоглазої чуді, — їхня!»
Мирон врешті вичерпався, а тоді спокійним тоном заговорив Орест Потурай:
«У ваших словах, пане Шинкарук, вчувається прихований жаль, що ми не запозичили в московитів варварства. На щастя, так не сталося, і ми дивним дивом виходимо з багатолітньої неволі демократичною нацією… А імперська орда сама собою закономірно гине, ми ж це бачимо нині… Ви ось назвали один із видів імперської зброї — паразитизм. Та яка ж це зброя, то їхній могильник! Від паразитарства йде невміння господарювати, звідси — економічна непродуктивність, яка спричиняє нестачу матеріальних ресурсів, нестача в свою чергу наштовхує на подальші завоювання, котрі розширюють імперський простір, і його треба захищати… — Потурай висловлював свої думки гладко і завчено, видно, не раз доводилося йому їх викладати. —
Водночас збільшення імперії неминуче стає об’єднавчим чинником для поневолених народів, — не вгавав він, — їх потенціал невпинно зростає, й тоді імперія, критична маса якої стає заважкою, заламується від дії відцентрових сил. Ось вам ланцюгова реакція — закон погибелі всіх без винятку імперій… Наше покоління щасливе, що має можливість бути свідком подібного процесу».