Пилип захоплено поглядав на пана Потурая, згідливо похитуючи головою, немовби хотів йому сказати, що якби вмів — такі самі думки висловив би й він, і водночас боязко позирав на Юрка, в якого на губах зміїлася щораз глузливіша недобра посмішка, та не Юркове нині мололося, і він мовчав, а сам аж коробився від злоби… Ще тоді, коли вони удвох витягали з криниці людські останки, Пилип бачив у братових очах цю саму злорадність, але чого він так перемінився на лиці, коли витягли зв’язані колючим дротом кістяки?.. Пилип врешті втямив, що в цій компанії їм обидвом далі залишатися небезпечно: ніхто не знає, що може встругнути сп’янілий завоєлівський люмпак.
Пилип підвівся, перехрестився, за ним неохоче встав і Юрко: поки брат молився, він стовбенів з опущеними руками, бо ж був безбожником; після молитви обидва вийшли з–за стола, Ганна насторожено пазила за братами очима й, полегшено зітхнувши, що вже прощаються, пішла провести їх за поріг, і коли зачинилися за ними хатні двері, Пилип у сінях схопив Юрка за оборки каптана, розмахнувся і вгатив його кулаком по обличчі, аж кров бризнула.
«Це тобі за все, комуністична жеброто!»
Ганна на те й словом не обмовилася, лише витерла долонею з Пилипового лиця кров, що бризнула з Юркового носа, випровадила братів на подвір’я, а коли вернулася до світлиці — спокійна, ніби й нічого не трапилося, — Орест Потурай правив уже іншу бесіду.
«Я давно чував про вас, пане Шинкарук: до діаспори надходили ваші історичні романи, і про них досить високо висловлювалися читачі, проте до моїх рук жодна книжка не потрапила. Сподіваюся, що ви вгамуєте мою літературну спрагу, я уважно прочитаю. Хоча апріорі мушу сказати: не вірю, даруйте мені, у справжню вартість підсовєтського конформістського мистецтва. Більшовики заслонили перед письменниками справжній ідеал, а чи можна творити літературу без бачення ідеалу?»
Мирон неприязно поглянув на Потурая, й мало не вихопилося йому з уст: «А де ви були, пане окружний провідник СБ, коли ми мусили підписувати контракт із власним сумлінням, щоб тільки утримуватися на плаву й не потонути в совдепівському багні? Ви ж покинули свій край, який загибав, — щоб самому вижити…» Та не сказав цього й немовби аж засоромився таких думок, бо хіба краще було б, якби всі загинули на рідній землі? Та протест проти зверхнього осуду Потурая щораз навальніше нахлинав у душу, й він уже кричав мовчки: «Вам, пане Потураю, було набагато легше, і я хотів би вас запитати: де мої батьки, де сестра Юлія, на якому шматку вічної мерзлоти похований брат Богдан, які поля угноїв попіл спалених боднарівських хат, та й чи мали право всі вступатися з України — повинні ж були залишитися в ній люди, щоб вона якось жила; ми мусили тримати при житті свій народ всілякими засобами, можливо, для вас неприйнятними, бо ж не могли чекати, поки ви рушите в Україну визвольним походом на білих конях…»
Потурай чекав від Мирона відповіді, відчуваючи, що вона не буде для нього приємною, проте Мирон сказав таке, що ніби й не стосувалося їхньої розмови:
«Саме в той час, коли ви рейдували на Захід через Чехословаччину, в Україні, Молдавії й частково в Росії настав голод. І на Прикарпаття, де трохи вродила картопля, напливали своєрідними рейдами молдавани, українці зі сходу, а то й москалі, і ми їх підгодовували, як могли. Одного разу перед львівським вокзалом я побачив юрбу обідраних сибіряків у лаптях, з порожніми мішками за плечима. Саме пішов дощ, і я почув, як вони обурювалися на Бога, який зрошує і так вологу бандерівську землю, а один кацап сказав: “Всєх би їх за Урал, і ми как–нібудь сдєсь би прокормілісь!”»
«Не можу зрозуміти, для чого ви це мені говорите», — з погано прихованим роздратуванням відказав Потурай.
«А для того, — злобно промовив Мирон, — що цю розмову окупантів я не міг живцем вставити в якусь свою книжку, а мусив підіймати важкий пласт історії, щоб у часах катерининського голодомору знайти подібну ситуацію і в такий спосіб виявити ментальність зайд, які чорною невдячністю платили нам за порятунок від голодної смерті. Ми ідеал заганяли в підтекст й таким чином створювали новий вид літератури, яку можна відчитати за допомогою кодового ключа».
«Отже, ви теж емігрували — в історію».
«Не зовсім так, ми брилами історії викладали греблю перед натиском терору і в закритому резервуарі нагромаджували духовну енергію, яку ще довго черпатиме новітній український ренесанс… А хто згубив зв’язки з рідною землею, той неминуче порозгублював і богів своїх».