«Ви несправедливо адресуєте свої інвективи мені. Діаспора зберегла національну ідею».
«Так, але витворену на материку».
Суперечку перебив професор Юлинин, він нагадав про те, про що начебто всі разом забули:
«А коли відбудеться похорон жертв?» — звернувся він до Ганни.
II
Тоскно було Гулейчукам разом добиратися до присілка Завоєли, вони тяжко мовчали, відчуваючи, що більше їм не вжитися удвох в напіврозваленій колешні, яка залишилася, недорозібрана, на місці колишньої Пилипової господарки: ґражду люди давно порозтягували хтозна–куди й на що — думалося сусідам, що за Пилипом навіки пропав слід у Сибірах, а про Юрка, якого в селі рідко й бачили, й мав він славу курокрада, односельці зовсім забули.
Та ось несподівано повернулися в село брати — зрівняні в бідності, проте навіть і в бідності не примирені: тієї фоси, що давно розділила їх на багача й харпака, на ґазду й люмпака, на богобоязливця й безбожника, на тверезника і пияка, ні один з них ніколи не переступив, однак про людське око жили вони в злагоді, їхніх домашніх сварок ніхто ніколи не чув, бо так велося в роді Гулейчуків, що сміття з хати не виносилось, най би вовтузилися в ньому по коліна, бо то був гоноровий рід — з діда–прадіда кушнірі, кравці, шевці, різьбярі, ковалі, пасічники. І навіть тоді, коли майстрові збідніли в ремеслі через австрійські та польські податки й мусили свій товар потаємно між людьми збувати, а знаменитий ватаг — Пилипів та Юрків неньо — полонину свою продав, щоб купити шіфкарту до Канади, — навіть у зубожінні гулейчуківський рід не позбувся людського пошанівку, бо пам’ятали завоєлівці його гідне поводження, богобоязливість та ретельність до роботи.
Тільки останній в роді, Юрко, ганьбив фамілію пияцтвом та негідними вчинками, і Пилип усе своє життя прикривав, як міг, той сором, а коли повернувся з Сибіру, примістив брата у своїй колешні, щоб не валандався поміж людьми, — й мало село Юрка гейби за приблуду або Пилипового слугу. Стерплював Пилип та приховував братову ганьбу — і так велося аж до нинішнього дня, коли в Пилиповій душі вже не могла втамуватися страшна підозра.
Вони йшли поруч, Пилип трохи випереджував Юрка, бо жаль було дивитися на замурзане висохлою кров’ю його обличчя; Пилип уже каявся, що не стримався, до того ж не був цілком впевнений, що брат заслужив собі на таку кару; врешті він зупинився, хотів узяти Юрка за плече, але той відступив убік, відвів простягнуту до нього руку, начеб хотів відплатитися за зневагу, й Пилип завмер, очікуючи удару, та в той мент, на свій подив, уздрів засльозені братові очі, в яких немовби затаїлося розпачливе каяття; Юркова рука безвладно опустилася, і в безнадійній резиґнації сказав він тихо, кивнувши головою вбік Ґрегота, за яким уже ховалося сонце:
«Я піду від тебе, Пилипе… Щоб ти знав».
«Куди підеш? — запитав Пилип здавленим голосом, злякавшись людського поголосу про сварку в славному роді. — Де будеш?»
«Ніде не буду», — відказав Юрко і, круто повернувшись, подався бічною стежкою поміж смереками, що кинули на завоєлівську улоговину довгі тіні, й у тих тінях розчинився.
Пилип довго стояв, дивлячись услід братові й урешті проказав:
«Як же ти, Юрку, забрів у нікуди? Хто закляв тебе на зло?»
А тоді в душу Пилипові вповз гіркий докір сумління: а може, і я в чомусь винен, чей не народився Юрко виродом.
…Про ту розплугу, що в молодості проклав Пилип із Завоєлів до Ганниного белебня, люди поговорили, посміялися та й перестали; затерлася вона на дорозі, залишивши проте в житті бравого легіня й космацької красуні глибокий слід: ходив Пилип тим слідом вечорами, а вдосвіта вертався ним до своєї трухлявої домівки, котру залишив йому неньо, коди подався за море і там пропав, не подавши ані разу звістки про себе.
Ганна жила у своїй хатині сама, бо старша сестра Марія відразу по першій війні віддалася за Івана Андрусяка із Сакатури, а стариня вимерла. Гарна була Палійчучка, мов ружа, але й бідна, як липка, й тому шмаркаті підсвинки, яким до Ганни було зась, а дужого Пилипа боялися, виспівували вечорами, ховаючись за дзвіницею, але так, щоб чутно було до хати на белебні глузливу, в заздрості складену коломийку:
Ганна на ті хлоп’ячі глузи не зважала, почуваючи себе за Пилипом, мов за кам’яною стіною, чей такий, як він, парубок не дасть скривдити свою любку; висла вона в нього на шиї, покивуючи на співанки підлітків, і шептала йому до вуха: «А видиш, наворожують, наворожують нам, коханочку кострубатий, то вже мусимо понести до отця на заповіди, бо село аж гуде, що живемо на віру, — встид маємо перед людьми». Пилип тоді розплітав її чорні пелехи, обмотував ними свою шию, ніби хотів себе задушити, й насилу стримував зітхання, що добувалися йому печією з горла. Ганна ніколи не думала про те, як вони будуть жити, що робитимуть, коли повінчаються, — завалять стару хату й побудують нову чи наймуться за бовгарів на полонину в Прелуках до березівського багача Негрича, котрий ту полонину в Пилипового неня відкупив за безцінь, бо з Ганниних писанок, за які перед Великоднем дають всього по п’ятдесят грошів, не проживеш…