Не мала цього в гадці Ганна — любов засліпила очі, душу, серце, і здавалося їй, що нічого їм не треба, лиш кохання короткими ночами, що вона все життя тільки те й робитиме, що звиватиметься, немов змія, під своїм любасом, без угаву жалячи себе пекучими солодощами, й заливатиме гарячою хвилею знеможеного від любощів коханця, і най горить стара хата — дим та й нитка! — а мені досить жити в лузі під вербою, аби, серце, із тобою, — ці слова Ганна водно наговорювала Пилипові, слухаючи заздрісні співомовки за дзвіницею, й більше нічого знати не хотіла… Тільки ж бо Пилип інакше думав, бо вродився ґаздівським сином: те солодке шаленство колись–таки закінчиться, а треба жити по–людському, й тому зітхав, не відповідаючи на пристрасні шепоти любаски, й відчував, як та розплуга, що проклав її із Завоєлів до Космача, все болячіше вгризається поміж них і не єднає, а розполовинює їх життя на відчужені обаполи.
Й не ніс Пилип до церкви на заповіди, все чогось вичікуючи, ніби ждав якоїсь несподіванки, що виведе їх з Ганною із безнадійної бідоти, й Ганна затаювала острах у серці, все частіше відчуваючи, як крізь Пилипові пестощі проникає до неї зчужений холод.
І врешті доля зглянулася — не над Ганною, а над Пилипом: одного дня, а було це за два роки до другої війни, приніс йому поштар виклик до косівського рустикального банку, — і затаїв Пилип від Ганни, від брата і від усіх людей кілька тисяч долярів, що їх заповів йому в спадок неньо перед своєю смертю в далекій Канаді.
Ганна потім сказала, коли Пилип її покинув, а таємниця спливла наверх, що на тих долярах арідник приклав свою печать…
Від радості, що має такі гроші, й від страху, що хтось може його пограбувати, ще й життя за них відібрати, Пилип аж гейби здурів, і бачила Ганна, що недобре діється з її любасом, став він мовчазний, а вряди–годи провалю–вався в таку задуму, що забував, де він; Ганна випитувала, та нічого дізнатися не могла, то роздрухувала коханця нав’язливими пестощами, та він ніби знесилів, не тягнувся до любки, щораз то менше займав її ночами, а далі й зовсім охолов.
Розум підказував Пилипові, що треба признатися Ганні про багатство, бо ж має воно належати їм обом, та боявся зрадити таємницю — ану ж не втримається небога й почне на людях нахвалятися, бо де ж то зможе дати собі раду з такою втіхою: заснула бідною, а багачкою прокинулася, та від такого й глузд можна втратити, а тоді нарід розбоєм піде на нього, а тоді з Лисинки зійде баламутний Юрко, покине свою колибу, перестане по чужих курниках шнарити, відбере судом у Пилипа половину спадку і проп’є той маєток з комуністичною голотою, котра не знати з яких недеїв виповзає і сходиться кожного першого мая на пласкогірний Буковець між Космачем і Брусторами й проголошує рівність, братерство й комуністичний рай.
Зовсім не мав наміру Пилип покидати Ганну, бо де, в якому світі знайде ще таку красуню, проте відчував, як у його серці ворушиться щось вертке, тепле й волохате, й лоскоче воно й до горла добирається, спираючи віддих, а часом візьме живе серце в лапки й так потрусить ним, що воно заторохтить, мов калатало біля церкви у Великодну П’ ятницю, або безжально стисне душу в грудях, аж завити хочеться, і здогадувався Пилип, хто то вселився в нього, бо давно чув від людей, що до багача чорт наймається й розпоряджається його маєтком на користь ґазди, зате по смерті забирає собі душу…
Щораз то більше впевнювався Пилип, що то нечистий його мордує і водить ним то на подрю шукати місця для пачки грошей, то велить йому заглянути в комин, то подає в руки долото й молоток, щоб у сволоку видовбав сховок, потім провадить до криниці, до стайні, намовляє, щоб заглянув у мертвий вулик, показує на дупло в старій яблуні й звідусіль завертає — не так, не так треба ховати скарб: щоб він зберігся, мусиш його перемінити з паперу в товар!
То вже не сумнівався Пилип, що має справжнього чорта, як це й належиться кожному багачеві, і, ночуючи часті–ше в себе дома й забуваючи про Ганну, без якої колись і доби не міг перебути, водно наслуховував, чи не почне арідник живими словами нашіптувати свої поради, а однієї ночі таки почув: іди, мовляв, до Негрича в Березів і відкупи у нього неньову полонину на Прелуках, разом з вівцями й рогатою худобою відкупи і пару коників–гуцуликів придбай у нього, і пастухів віднайми, а тоді ті коники день у день носитимуть на своїх хребтах бербениці з бринзою, маслом, сиром, будзами на косівський та коломийський ярмарки, і водно будуть текти тобі потічками доляри і злоті, й побудуєш собі ґражду з такою загорожею, що жоден опришко через неї не перелізе, і фузію купиш, і стайні набудуєш, а в них бики–сементали, корови голлендерські, коні арабські ще й отари курдючних овець!