Ось якого наговорив арідник однієї ночі Пилипові, і той, не гаючись, подався вранці до Березова, а пополудні уже гостював у багача Негрича. Ґазда смачно цмулив люльку й спокійно вислуховував Пилипа, вряди–годи хитро поглядаючи спідлоба на ставного парубка, ніби оцінював, чого він вартує, а коли вислухав до кінця, то сказав таке, що здалося Пилипові, ніби той арідник перескочив раптом від нього до ґазди і весь секрет йому розкрив.
«А що, великий спадок заповів тобі покійний неньо?»
«Та який спадок?! — аж скрикнув Пилип й поник під глузливим поглядом багача. — Що ви таке говорите?»
«Не бійся, Пилипку, ніхто того ще не знає, — заспокоїв парубка ґазда. — Але будуть знати… А я тобі такого нараджу, що вовк буде ситий і коза ціла… Я в тебе за полонину й за худобу, і за пастухів ні гроша не візьму, задурно все віддам. Почекай хвильку… — Він повернув голову до дверей, що вели в світлицю, й гукнув: — Ану лишень ходи сюди, Параско!»
Й Пилип стетерів: на порозі стала бліда, гейби вимокла конопля, дівчина з пласкою пазушиною, худа мов терлиця, з великими сполоханими очима.
«Це моя донька, — сказав Негрич. — Засиділася трохи в дівках, але добра вона й працьовита. Відвіную її Прелуками і всім тим, що на полонині… Бери її, Пилипе, і ґаздуйте з Богом».
За тиждень усе село заговорило, що Пилип Гулейчук засватав Параску Негричеву з Березова, а з нею забирає майже все ґаздівство старого. А коли священик в неділю оголосив у церкві перші заповіди Пилипові й Парасці, — чули сусіди, як усю ніч голосила Ганна Палійчучка в хаті на своєму белебні, і вже не виспівували під її вікнами недорослі парубчаки глузливих коломийок.
…Надворі темніло, тепла ніч залягала над завоєлівською видолиною, а Пилип світла не вмикав, і засиджена мухами жарівка звисала зі стелі на скрученому дроті сірим вагунцем, мало не дотикаючись до схиленої над столом Пилипової голови: смерк загусав довкола жарівки, й вона ставала великою, мов круглий камінь, й своєю вагою розсотувала дріт — ось–ось впаде той камінь на полисіле Пилипове тім’я й розчавить…
Не боявся смерті Пилип, бо вже прожив на світі чимало літ, тільки жаль було, що закінчується життя в смутку, спричиненому яблунівським лихом, яке до того ж затінилося найтяжчою підозрою на брата — і як це Пилипові відійти в небуття заплямованим несусвітньою ганьбою, що ляже на гулейчуківський рід: ніхто ж ніколи її не змиє, й довіку пам’ятатимуть люди славну фамілію не за ділами знаменитих ковалів, кушнірів, полонинських ватагів, а за ницими вчинками курокрада, пияка, а може, й убивці…
Та злагіднювала туск згадка про той ласкавий порух Ганниної руки, коли вона в сінях витирала Юркову кров з Пилипового обличчя, ніби боялася, щоб не затаврувалося ганьбою чоло колишнього любаса, — відчув тоді Пилип, як з пучок Ганниних пальців витікає задавнене тепло, і згадав він останню ніч, прожиту в убогій хатині на белебні, а було це тоді, як уже ґражду побудував, багачем став, і хлопчика Параска народила: разом з позірним щастям увійшли в багацький дім сіра пустка, самотина, жаль за втраченим і сум від того, що надбав… Тож якось у надвечір’ї вихопився Пилип із ґражди і — як колись на колісниці з відпущеним плугом — помчав до Ганни, і прийняла вона його, наче й ніколи не було розлуки, а вже під ранок холодно мовила до нього:
«Іди з Богом і більше не приходь».
«То чого ж ти була така люба й гаряча, а тепер проганяєш мене, як пса?» — застогнав Пилип.
«А для того, щоб ти запам’ятав мене назавше і втямкував, кого втратив».
Солодко згадав ту ніч Пилип, і ніби хтось зняв з його плечей принаймні сорок літ; шнур під тягарем сірого каменя, який завис над головою, перестав розкручуватися, і втішно стало в Пилипа на душі, гейби він і нині залишився в Ганни на ніч, і не перед його, а її вікном ліниво погойдується від леготу крона явора.