Ворон попросив господиню, щоб дала можливість утікачам помитися, сотенний Чарнота зовсім зм’як, і усмішка розпогодила його суворе обличчя, він послав одного з вартових у табір старшинської школи, щоби приніс для голландців хоча б якесь умундирування, й незабаром переодягнуті й нагодовані Едвард і Піт сиділи за столом навпроти Ворона й Чарноти, слухаючи розповідь окружного провідника СБ.
Він, Орест Потурай, родом з Печеніжина, ще в Коломийській гімназії вступив до ОУН, а 1934 року, коли підпільник Мацейко за наказом Проводу застрелив міністра внутрішніх справ Польщі Броніслава Пєрацького й почалися повальні арешти, — абсольвент гімназії Потурай утік за кордон і влаштувався слухачем Женевського університету. Українських студентів у Швейцарії було чимало, й ними зацікавився провідник ОУН Євген Коновалець: перезнайомився з ними й запросив на вино до українсько–швайцарського клубу. Під час розмови Потурай сподобався Коновальцеві, й він узяв його до себе за референта: Орест перечитував кореспонденцію, складав проекти відповідей, перечитував газети й подавав провідникові прес–релізи, а згодом був відкомандирований до Амстердаму.
«Вас цікавить, лейтенанте, як я тут опинився?.. То сталося зовсім просто. Сорок першого року адмірал Канаріс дозволив українцям створити в складі абверу два національні батальйони — «Ролянд» і «Нахтігаль». Я вступив до батальйону «Соловейків», яким командував Роман Шухевич; в ніч з 23 на 24 червня ми увійшли до Львова і за тиждень взяли участь в акції проголошення Самостійної України. Німці уряд Ярослава Стецька переарештували, а батальйони відправили в Проскурів. Ми ж з Шухевичем дезертирували й залишилися у Львові в підпіллі. Оце і вся моя історія…»
Едвард своєю чергою розповідав про окупацію німцями Голландії і про полон… Та найбільше цікавило його одне: чи мають вони тепер право вважати себе вільними, адже Яблуницький перевал, кажуть, зовсім недалеко.
«А що вам дасть перехід за перевал? — запитав ніби себе самого Потурай і сам собі відповів: — А нічого не дасть, крім нового полону або й смерті… Ви ще, мабуть, не знаєте: німці окупували Угорщину, й там тепер шаленіє режим Салаші. Мусите якийсь час перечекати тут… А втім, ми вам даємо повну свободу: можете йти далі, ще й наші стрільці вас проведуть. Проте не раджу… Але й тут ніхто вам життя не гарантує. Як і всім нам. Вам найкраще вступити на певний час до УПА».
«Але ж на нас чекає голландська королева!» — гаряче заперечив Едвард.
«Мусить трохи почекати ваша леді, — розвів руками Потурай. — Поки Європа заспокоїться… А в стані УПА ви матимете хоч якусь охорону. В цивілю вас ще завтра виловлять енкаведисти».
Так Едвард і Піт були записані в сотню Чарноти до саперної служби, оскільки в голландській армії вони вчилися на підривників.
…Орест наважився перебити цвіркунову мову: він знав, що Едвард не спить, брат смерті сон примушує людину засвідчувати, що вона живе, глибоким віддихом, а то й хропінням. Генералового дихання не було чутно.
«Не спиш, Едварде… Про що думаєш?»
«Про те, що й ти».
«Підемо завтра на Рушор?»
«Підемо… Хочу знайти могилу Піта, сам його ховав».
«Це буде важко — скільки років минуло… А могила Чарноти збереглася, казала Ганна. На сільському цвинтарі…»
«Що то був за воїн!»
«І не тільки він…»
«Так, так, я бачив, знаю… А вгадай, про що я зараз думаю?»
«Про полеглих героїв».
«Так… Подібних не було на всьому світі. Тільки подумати: могутня Європа двічі падала на коліна без супротиву. Перший раз перед нацистами, другий — перед більшовиками. А УПА воювала десять літ з одними й другими!»
«Це правда… Боротьба маленької Карпатської України з мадярами тривала довше, ніж війна великої Франції з німцями».
«Чим це пояснити? Що надихало ваших воїнів?»
«Молода національна ідея, Едварде. Молода!»
«А нині вона завершує свій чин і починає старіти?»
«Чин продовжується — по всіх закутках землі, де тільки живуть українці. І тут, і в діаспорі… Ти знаєш, я не маю спокою від розмови з нашим письменником. Він дав мені зрозуміти…»
«Що ти боягуз? Провів, мовляв, Ґоттеґема до угорського кордону і не вернувся до своїх…»
«Так наказав Провід. І не тільки мені: мусили ж розпорошитися по світу наші сили, щоб не загинути в одному місці. Аби можна було при потребі зібрати їх докупи. Це політична школа Масарика… Але не всі це розуміють. До речі, Шинкарук не перший таке мені сказав…»
«Хто ще? Маєш на увазі Андрусяка?
«Так… Я мушу дізнатися, куди дівся той юнак. Є в мене підозріння… Але рано щось стверджувати. Пропав… Тільки на якім боці пропав — всіляко ж бувало. І лише тоді, якби я дізнався — на якім, міг би судити про вартість слів, які він тоді мені мовив…»