Не хотіла думати про загибель сотенного, бо ще й не пізнала його, — тільки з тих пір, як Потурай запросив її на розмову до Пилипової ґражди, й Чарнота увійшов, не в кімнату увійшов, а в неї, — з тих пір не вступався з її душі і пестив, і мучив, і сон забирав, а гаджуги шуміли на белебні, чекаючи їх, і знала Ганна, що якби мало між ними те статися, то тільки там, під гаджугами, бо не приземлять вони її, а до неба піднесуть, й Ганна з висот побачить свою любов і себе в обіймах лицаря.
Коли ж він приведе до неї дівчину? Хай тільки один раз зайде, — і Ганна силоміць потягне його за руку до гаджуг, бо чому не вступається з душі і мучить, і пестить, і сон забирає — і хай цього потім вже ніколи не станеться, хай… Ганна наперед знає, що так буде: хто може втримати воїна, який пошлюбився з війною, і не любаска вип’є його чоловічу силу, а висмокче живу кров упириця–смерть, на те він і воїн.
…Ще не засвітила каганця, як тихо зойкнули двері, й до світлиці увійшли двоє: тільки краєм ока побачила Ганна струнку постать дівчини у благенькому сардачку, яка несміливо ховалася за спиною височенного вояка; входячи, він нахилив у дверях голову, ніби вклонявся Ганні, й був це Чарнота, і вже бачила жінка тільки його й забула, що сотенний цієї миті виконує службу: стояла перед ним чекаючи.
Чарнота стримано привітався, був він з вигляду суворий і шорсткий; Ганна відступила назад, відчувши, що холоне під його чужим поглядом, її потяг до нього тихо згасав, і аж тепер вона розгледіла біловолосу дівчину, яка несміливо стояла на порозі; дівчина була ніжна, гейби аж прозора, і тьохнув жаль у Ганниному серці, що й діти мусять іти на війну і гинути мусять — загине й ця, а сама ж яка, ще не розквітла й делікатна, мов вовняна пряжа, на якій не встиг іще зіткатися узір її життя.
Чарнота взяв Ганну за плече й повів у бічну кімнату, де стояв ткацький верстат і лежали на долівці під стіною зіткані килими; Ганна сполошилася — чому він так квапиться, невже хоче притьмом її взяти на килимах… й супротив дійняв жінку, вона притулилася спиною до стіни й, геть схолонувши, боязко дивилася на сотенного, бо не бажала, щоб це сталося в них, як у тварин…
Суворий вигляд Чарноти злагіднів, очі степліли, він зачинив за собою двері, й Ганна відчула, як його долоня стає все важчою, твердішою, немовби на її плечі хтось накладав ярмо, а пальці вояка поповзли по шиї аж до вуха й ніжно стиснули мочку; Ганна ув’яла, схилилася до Данилових грудей, та він опустив руку й сказав:
«Про це маємо знати тільки ми, партизани, Анно… І ти. Ця дівчина буде служити в Червоному Хресті, а ти — її мама. То для совітів. А сільським скажеш, що найняла собі дівчину з Хімчина помічницею до верстата… А ще хочу тобі сказати, що в Сакатурі гарнізон розгромлений, твоя сестра Марія і її чоловік подалися до куреня Різуна в Чорний ліс, бо й Сакатуру, як сусідню Боднарівку, нині–завтра теж спалять. А Василь у нас…»
«Замість Андрія», — прошепотіла Ганна, вона ніколи не бачила Василя, лишень цієї миті згадала слова Марії на похороні її старшого сина: «І Василько загине, такий нині час».
«Кожен сам за себе, Анничко… І ще: Шполу ми нарешті впіймали — в Сакатурі. Тепер він у нас під вартою».
«Палець Божий! — полегшено зітхнула Ганна. — Хотіла б уздріти його смерть».
«Бережи дівчину, як зумієш, — говорив далі Чарнота, — вона сирота. Вчилася в коломийській медшколі, а коли її батьків разом з нею схопили — за сина, який пішов до дивізії «Галичина» — й відвезли на товарну стацію, в теплушки, вона якимось чудом утекла, переховувалася у знайомих, поки Ворон не дізнався. Вони обидва з її батьком приятелювали ще з гімназійних років. Отже, ти все знаєш… А тепер проведи мене».
Вони вийшли з килимарні, Чарнота кинув дівчині: «Справуйся, дівче!» — і аж тепер вона зійшла з порога, даючи пройти Ганні й сотенному.
Холодний березневий присмерк заліг, мов злодій, між гаджугами, які аж завмерли з подиву, приглядаючись до Ганни й Чарноти, бо такої вродливої пари ще не доводилося їм бачити, і ждали, ждали того вічномолодого дива; Чарнота обняв Ганну, підніс її, маленьку, на руках, щоб вони стали обличчям до обличчя, приглянувся до неї й прошепотів:
«Мой, яка ж ти файна, душко!»
«Візьми мене, опришку, — відказала Ганна. — Візьми сьогодні, бо іншого разу, може, й не буде… А я віднині до смерті ходитиму за тобою, завжди буду стояти коло тебе, й ти про це знатимеш… Візьми мене, любчику».
Опівночі вернулася до хати. Дівчина сиділа на лавиці, вона з гріховною цікавістю приглянулася до господині, коли та засвітила каганець; Ганна взяла в долоні своє обличчя й похитала головою, ніби не могла повірити в те, що сталося, соромливо опустила очі, а потім підійшла до дівчини, обняла й промовила: