«Тих дівчат убивали бандери, а я воював», — підвів голову Шпола.
«Брешеш, негіднику… Ті бірки з написами “сексотка”, повішені на шиях замучених дівчат, чіпляв ти, подібних акцій УПА ніколи не проводила, це я добре знаю, — сказав Ворон. — Ми давно дошукуємося, хто організатор цих провокацій. І дошукаємося, будь певний. Ти ж був виконавцем…»
Шпола мовчав, він далі щось собі пригадував, Ворон це помітив і поквапився запитати:
«Ти знайомий з учителем космацької школи Петром Гошоватюком? Він торік прийшов з Пістиня і влаштувався в школі фізкультурником… Ні разу не зустрічався з ним?» — Ворон пронизував поглядом Шполу.
Лейтенант ніби не почув питання, і в цій сповільненій реакції підсудного прочув Потурай його збентеженість. Повторив з притиском:
«Не зустрічався з ним ні разу, питаю?»
«Не знаю, про кого ви говорите, — відказав Шпола. — А дівчат убивали бандери…»
Степовий непорозуміло глянув на Потурая: чого то він заговорив про якогось фізкультурника?
«У тебе є підозріння?» — запитав.
Потурай промовчав, Степовий сказав до Василя: «Запроси сюди господаря».
До світлиці увійшов Пилип, він був пригноблений і зляканий — Пилипові ніяк не хотілося свідчити, але ж усі знали, він сам людям розповів, що бачив недавно.
«Розкажіть, Пилипе, що ви побачили, то було ще восени, коли сходили з Прелук на доли», — попросив Степовий.
«Та що бачив… — зітхнув Пилип. — А таки видів і дякую Богові, що вони мене не помітили, бо нині ви б не мали свідка… Я вийшов з лісу на галявину, а там стояли вони, — Пилип показав на Шполу. — Він стояв з групою солдатів, а дівчина кричала, просила, благала… То була моя пастушка Калина — відпросилася в мене з полонини до нені, бо та заслабла. Але що я міг вдіяти?.. Я сховався за кущі й бачив: на галявині росла смерека, така висока, з голим стовбуром. То вони її підвісили за зв’язані руки до гілляки, потім розпалили під смерекою вогень і смажили дівку. Що то був за вереск!.. А на полонинах ні душі, товар уже зігнали з паші… Я стрімголов утікав, бо що міг зробити, що я міг?.. Потім поховав Калину під тою смерекою, а її неня вмерла… Коли вкладав у яму, побачив на шиї прив’язану карточку з написаним друкованими буквами одним словом: “сексотка”… Люди добрі, таж не була вона сексоткою, то таке бідне дівча, затуркане… А вбивав її він», — Пилип ще раз показав пальцем на Шполу.
«Добре, йдіть собі, ґаздо, — сказав Степовий і звернувся до підсудного: — Ти це зробив? Звісно, ти… То скажи, за що так тяжко познущався з невинної дівчини? А ті інші — зґвалтовані, помордовані, — то теж сексотки?.. Ти спільників мав?»
«Ні…» — невпевнено відказав Шпола, і видно було, як по його щоках збігають брижі страху.
«Що скаже товариство?» — звернувся Степовий до присутніх.
«Смерть!» — відповіли Буркут і Чарнота.
Ворон мовчав.
Тоді Шпола схопився й залементував:
«Ви не маєте права мене судити! Ви беззаконники, ви банда!»
«Банда, голубе, це не більше десятка чоловік, — відказав спокійно Степовий. — А нас сто тисяч. Ми армія».
«Я не хочу гинути! — раптом упав на коліна Шпола. — Я хочу жити, я піду звідси, і хай будуть прокляті мої батьки, ваші прапори, ваша мова і незалежність! Я через все це втратив життя…»
«Якби ти хоч Сталіна прокляв або ж совітську владу, які насправді знищили твою долю, — промовив Чарнота, — то, може б, ми тебе й помилували».
Втративши будь–яку надію на порятунок, Шпола люто закричав, помщаючись суддям за вирок: «Хай живе Сталін! Хай живе Сталін!..» Втім пароксизм його злості зів’яв, й божевілля затуманило йому очі. Він підвів голову й жалісливо захлипав:
«А ви знаєте, а ви знаєте — мені водно сняться синьо–жовті прапори, а ще бачу їх на будинках, на деревах, на церквах і не маю спокою ні вдень, ні вночі… Та мерзенна синьо–жовта шмата над головою полковника Шполи на Софійському майдані йорданського ранку!.. О, не вбивайте мене!»
«Василю, — сказав Степовий до стрільця Андрусяка. — Зведи його в яр і… А потім закопаєш».
Тоді несподівано для Степового промовив Ворон:
«Я проти виконання вироку. Принаймні сьогодні…»
«Не бачу причин для зволікання», — різко відказав Степовий, тінь невдоволення пробігла по його обличчі. Він коротко глянув на Потурая, проминув Чарноту, якому від люті звузлуватились щелепи, й зупинив погляд на Буркутові, котрий насторожено прислухався до перемовки Степового й Ворона й своєю мовчанкою підтримував окружного провідника.