«Не мучте себе, пане Мироне, — почув він за собою Ганнин голос. — Я потім усе вам розповім».
Оглянувся й аж руку підвів, заслоняючи долонею очі: перед ним стояла та сама вродлива молодиця, до якої вони з Йосафатом попросилися на ніч, коли спустилися з Ґрегота й попрямували до найчепурнішої космацької хати, що стояла на белебні біля церкви. Молодиця була зваблива і хтива, вона не соромлячись запрошувала хлопців до постелі; я ж була безнадійно самотньою, — мовчки виправдовувалась тепер Ганна перед Мироном, — і добре, що ні один з вас не прийшов до мене поночі, хто ж би то міг замінити мені Чарноту; і як я втримався — дурень дурнем, — шкодував ще й тепер Мирон, проте жаль поволі покидав його, бо космацька вродливиця на очах перемінювалася в стару жінку із слідами давньої краси, захованої нині за зморшками на обличчі.
«Я вже все знаю, Анно, — промовив. — Ми зайшли до вас з Ґрегота після того, як зустрілися з ними. І цей ґердан я бачив на ній».
«Діти мої… — зітхнула Ганна й змахнула зі щоки сиву сльозу. — Немає їх…»
«Не говоріть такого, Анно, вони живуть. Так мені сказав тоді молодий партизан: “Удвох нам смерті не буде”. Й повернулися нині ваші діти…»
«Але хто їх видав, хто? — заламала руки Ганна. — Я мушу про це дізнатися. Не для помсти — пізно мститися, та й сама винна… Та хотіла б знати, чи живе ще той, чию тінь побачила на узвозі, коли несла їм їсти. Чи й досі носить його земля?»
VII
Сонце вже зіп’ялося високо над Рунком, й тіні від березівських горбів невтримно скорочувалися, даючи місце світляній повені, що заливала дно космацької западини; проте Ґрегіт і брусторське узгір’я ще вперто нагортали з узворів на діл хвилі продряглого за ніч повітря, й Орест Потурай та генерал Ґоттеґем, забравши зі собою Мирона, подалися на вранішній прохід, щоб до сніданку, поки настане спека, зануритися в прохолодь, що спресувалася під тиском нічної темряви над каньйоном Пістиньки, немов озерна вода.
А Йосафат ще спав і додивлявся сон, що ніби безкінечний телесеріал вмикався для нього вряди–годи по ночах, видобуваючи з підсвідомості забуті в денній суєті картини, образи, події, які давно вступилися з живої пам’яті й стали непотрібними в нинішній Йосафатовій реальності. Принаймні так вважав професор, що вони непотрібні й заважають щоденному трибові його життя, та, видно, природна туга за минулим була сильнішою, ніж роблена до нього байдужість, і Йосафат супроти своєї волі мандрував уночі давніми, ще не порослими споришем забуття стежками до Боднарівки й перебував у ній, немов у потойбічному світі, а може, потойбіччя саме і є тією ойкуменою, в якій продовжують існувати безплотні тіні живих колись істот.
Тож снився Йосафатові дід Федір, обліплений, немовби одягнувся у кольчугу, бджолиним роєм, який щойно вилетів з вулика, й догадувався Йосафат: бджоли не жалять діда тому, що добрий він до них, набагато добріший, ніж до свого внука, який щодня крадькома виносить з комори щільники з наповненими вщерть чарунками меду й несе в Потоки Наталці Слобідській, котра набралася сухот у пивниці, де ховалася від зголоджених мадярських солдатів, що затрималися в селі, відступаючи перед совітами в Карпати.
А та Наталка розкішна, немов ромен серед царинних трав, а в тієї Наталки руса коса до пояса й очі, як терен, і губи, як маки, а в неї крізь прошивку лляної сорочки визирає глибока жолобинка між білими дзбанятками грудей, і коли вона спирається ліктем на спинку ліжка, бо від хворості тяжко їй сидіти, ті дзбаночки перекочуються в пазушині, й один проколюється з прошивки рожевим сосочком, і тоді стає Йосафатові солодко й млісно, та так, що за той солод витримав би від діда ще не один позавушник за крадені щільники; а Наталка висмоктує мед, і здається хлопцеві, що на очах рум’яніє, видужує і смерті їй ніколи не буде; та їй нема й донині смерті, бо ж бачить її ночами, а вона запитує — чи ти ще не одружився, Йосафате; та як би я міг це зробити, коли ти є; але ж я не з тобою, я в іншому житті; то й що з того, я ж знаю, де ти є, й у снах бачу тебе, а якби мав іншу, то ти навіки зникла б із моїх снів — хіба таке я міг би переболіти?
Тоді Наталка бере його за руку й проводить у Язвини, в ті темні нетрі Залуцького лісу, куди Йосафат ніколи не за–ходив, бо там живуть душі померлих, загиблих, самогубців, розірваних гранатами в бункерах партизанів, бо там ходять олені з царськими коронами на головах — колишні люди, а з яких віків — ніхто не знає, та, мабуть, з усіх, які проминули на землі; і вовкулаки вискалюють з кущів зуби — їм, убивцям, мало крові, якою вони впились за людського існування; а в Язвинах тужить іволга, так печально голосить за своїми дітьми, так болісно клене розбишак, які її гніздо зруйнували, що, слухаючи її, обливаєш свою душу солоними слізьми з жалю над жінкою, яка з горя птахою стала; а в Язвинах співає весільну пісню нещасна Оксана, що з кохання повісилась на своїй косі, і злобна баба Лісна регоче, як побачить живу душу, котра з життєвої негоди прилетіла; — і чому ти приходиш до мене, Йосафате, я ж ніколи не була твоєю: он лежить мій муж Василь Маланюк, який підірвав себе гранатою, і жива кров бухкає з його грудей, без кінця ллється з нього кров, і я мушу її тамувати… а тобі ще рано йти до нас, ще рано, Йосафате, ти вбий у собі любов до мене: ось зірви вовчу ягоду, що синьою краплею отрути збульбашилась на трилиснику, і проковтни; тож стану мертвий! та ні, тільки любов твоя до мене отруїться; а це ще гірше смерті, Наталко, то ж настане такий кінець, що навіть твій нинішний світ закриється темінню переді мною, й до мене прийде ніщо, чорне н і щ о, а поки живе моя любов, то й ти живеш у примарних снах…