І вже знав Йосафат, що віднині відстоюватиме перед самим собою думку, що не романтична легенда творилася в часи боїв УПА, а незалежна українська держава, яка, моцуючись правічною силою, стає сьогодні на ноги й просвічується пам’яттю, у пройдених віках народженою…
Й подумав теж, що їм з Мироном варто б податися на Ґрегіт, відшукати грот, в якому вони ховалися від граду, знайти потаємний вхід до печери, де роками скніли молодий партизан і дівчина в кептарику — повинні це зробити для самоутвердження, для зміцнення віри в ідею.
А ось уже піднімаються від Пістиньки на белебень Потурай, генерал і Мирон; Йосафат скаже приятелеві, що їм пора вертатися додому — через Ґрегіт.
Ганна з порога виглядала гостей на сніданок, вона привіталася з Йосафатом і завбачливо застерегла, ніби вгадала його подорожню нетерплячку, відповіддю на Йосафатове питання, яке він кинув учора після вечері у розпалі суперечки:
«А захоронення відбудеться в неділю…»
«Овва, — скрушно мовив Йосафат, — нині щойно четвер, не зможемо так довго чекати».
«То як — поїдете і грудки землі не вкинете в братську могилу? — аж заярілася Ганна. — Ні–і, цього ви не зробите, що люди скажуть та й самі не посмієте вчинити такий шванк».
Вона заглядала в очі Потураєві, перед яким мала найбільший респект, чей не перестав він бути окружним провідником СБ — хто може відібрати в нього це звання, коли війна, яка розпочалася багато років тому, аж нині завершується? То як це — не віддати останньої честі замученим, скажіть, пане Оресте?
Потурай чув перемовку Ганни з Йосафатом й промовив твердо, ніби віддавав наказ:
«Ми всі залишаємося на похорон, Анно… Всі». — Глянув на Йосафата, який знітився, немов хлопчисько, — та як же він міг подумати інакше після того, як бачив загиблих живими уві сні?
«Сьогодні ж, — сказав по хвилі Потурай, — ми з генералом підемо на Рушір. Може, й ви з нами?» — звернувся до Йосафата й Мирона.
«Підемо», — відказав Мирон.
«Хай перед нами увіч постануть ті страдні дні, коли ми гинули в безнадіях, а нинішній день здавався нам недосяжною мрією», — проказав сам до себе Потурай і з цими словами подався до хати.
За ним пішов генерал, Ганна поступилася з порога, поклонилася гостям, запрошуючи до столу, і здалося Йосафатові, що то не цивілі приймають запрошення гостинної господині, а штабісти УПА збираються на військову нараду.
ЧАСТИНА ДРУГА
VIII
Змаліли латки снігу на брусторських горбах та березівських схилах, і з них ринули до Пістиньки брудні потоки: ріка набухала, виливалася з берегів, урешті з’єдналася з Млинівкою; всмоктавши її в себе, залила жолоб разом з потоками — й космацький млин затих.
Досі звуки з села майже не долинали до Пилипового обійстя, його заслоняв водяною порошею плюскіт води на лотоках, й тільки тепер, коли млин стих, здалося Пилипові, що крізь прозору моторошну тишу проступив до села обрис його ґражди, котрій гуркіт млина відрахував вік.
З круглого віконця, вирізаного в гребені заломаного даху, Пилип сторожко споглядав село, обмацуючи очима кожну хату, стежку, та найчіпкіше прикипав його погляд до плаского Рунка, який, закінчивши яблунівську дорогу, вивищився над Космачем; з терпким тамуванням подиху чекав Пилип з’яви тих, які неминуче мають нахлинути на горб, щоб залити червоною повінню село.
Знав, що колись мусить це статися, проте лопотіння лоток ніби спиняло ту неминучість, заглушувало її наближення невпинним пульсуванням живого серця села; а тепер, коли заслона лоточного шуму впала, й на виду всього села постала незахищена Пилипова домівка, він відчув себе оголеним, безборонним, ніби на розстріл виведеним, і в його мозку заворушився рішенець, якого так довго в собі притлумлював, соромлячись свого вічного страху, заглушував почуттям обов’язку та необхідності, бо ж добре розумів, що люди, які зайняли його житло, його ж самого й охороняють, що без них Пилипів достаток умить здиміє, й він опиниться на вітрах, у вогні, в неволі, однак все те може статися колись, а нині втямкував, що разом з моторошною тишею над Пістинькою ступає на його подвір’я невблаганна смерть, яку, проте, можна ще віддалити, зупинити на якийсь час, якщо зважиться попросити партизанів, щоб назавше полишили його ґражду.