Тоді глянув на Шполу, який тремтів від страху й надії на помилування і благально дивився на Ворона.
«Відведи, Василю, цю мерзоту на Кляузу й там віддай йому револьвер, — сказав провідник. — Хай сам себе скарає. Або нехай живе, поки його не розстріляють свої. Не буду ламати обіцянки… А радіонадавач передай комусь із стрільців».
До самого вечора партизани прочісували село й довколишні ліси — Болідова не знайшли. Встиг, видно, вислизнути за Рунок: через застави пройшов з документом учителя космацької школи.
А вночі до кімнати, в якій мешкав Степовий, тихо постукав господар ґражди Пилип Гулейчук. Він довго стояв мовчки на порозі, переступав з ноги на ногу, витирав рукавом носа, шморгав і врешті видавив з горла:
«Перебули–сьте зиму в хаті, я й слова не сказав… А тепер потепліло, то можна і в лісі… Я гину зі страху, пане командир. Сохну на пні. Зробіть таку ласку!»
«Я вас розумію, ґаздо, — відказав Степовий. — Але як нас не буде, то й ви… Гаразд, почекайте ще трохи, ми виберемося від вас після бою».
IX
Зайшов Великий піст, і Ганна, як та відьмарка, чаклувала над бляшанками, в яких на гарячій плиті булькали червоний вивар з яблуневої кори, зеленина з луски соняшникових зернят та золотава гуща з цибулиного лушпиння, а ще розводила писанкарка в каламарі чорний купервас.
При цій роботі обличчя її було святкове й натхненне, й Ліда милувалася гідністю жінки, яка замінила їй матір. У кожному поруху Ганни, в усмішці, в печалі, закроєній підківками обабіч уст, в пісні, яка снувалася навколо писанкарки ледь чутною нутою, в зблиску очей, що висвітлювали втіху, або, запаволочені, відтінювали журбу, в спалаху радості, як тільки зачувала стукіт Чарнотиних пальців по віконному склі, в щасливій втомі після опівнічного повернення з–під гаджуг (Ліда тоді дбайливо знімала чатинки з Ганниної спини, а сама німіла від жіночої цікавості й незнайомої млості в лоні), у Ганниній тривозі, коли за селом сухо туркотіли автоматні черги — у всьому цьому Ліда вбачала тільки вроду рідної жінки й сама, прагнучи стати такою, як вона, горнулася до неї, й інколи Ганна відчувала, як до її живота грішно прикипає дівоче тіло, й сказала якось, провівши долонею по гарбузятах Лідиних грудей:
«Пора тобі до постелі, бо ти вже велика…»
«Це весільна коломийка, Анно… А то страшно?»
«То солодко, доню. Та й не те слово… Ніхто того солоду виміряти не годен. Бог дарував жінці шал тіла, щоб відшкодувати їй за біль, коли втрачає віночок, і за породільні муки. То велике свято, Лідо, якщо любиш… То мигдалик життя, дівчино, й до тебе прийшла пора розколотися, як зерняткові бросквині».
«Ще трохи почекаю, Анно, добре? І він най потерпить… Я хочу діждатися тієї хвилини, коли те, що в мені мліє, зможе спалахнути, немов у полум’ї достиглий колос…»
«І зупиняться тоді хмари над тобою, і зорепад тебе засипле й спалить… То рай, дитино, і треба його сповна зазнати на землі».
«Чарнота вас кохає?»
«Не знаю… Мене кохав Пилип. О, як він любив, як пестив, як тішився мною!.. А Данило дужий, мов Чорногор, і безжалісний, як опришко, мені здається, що він весь входить у мене, розриває на шматки, й моє тіло розсипається на гарячі вуглинки. Й коли вони потахають, я довго не можу їх позбирати, я в любові з Чарнотою розпливаюся солодом, стікаю гарячою повінню — ніколи і ні з ким не зазнавала такої любої муки, й коли він іде від мене, схололий і знову суворий, я знаю, кожен раз втямлюю, що то назавше, і це колись таки станеться. А тоді я спіснію, постарію, й відшумить мій молодий вихор».
«Ви так говорите, Анно, так говорите, що я вся млію, чекаючи свого весілля».
«Як він прийде, то справ собі свято, Лідуню. Не вичікуй, бо час такий, що може весільне деревце згоріти ще до того, поки Василь внесе його до твого ліжка».
Ганна розмальовувала писанки. Водила по воску писачком й розмовляла чи то з Лідою, а чи зі собою, раптом переривала розповідь коломийкою про хлопців, що йшли з Коломиї та й писанку вкрали, повернули до шинкарки — за горівку дали, а Ліда слухала й вірила, що Ганнина мова й приспівування — то доконечний писанкарський ритуал; бо писанка, моя доню, не просто розмальоване яйце, а ворожба, чаклування над зародком життя, і коли ти випишеш на яйці знаки сонця, блискавки, хмар, засіяного поля, зірничок, то набуває воно чудодійної сили, і не дай Боже, як розіб’ється, викинути лушпайки в сміття — тоді ті візерунки стають злими прикметами, і той клинчик з крапочкою, що означає домівку, може спалахнути полум’ям й спалити хату, дерево життя з двома оленями обабіч нашлють порчу на худобу, а кривульки, котрі означають дощ, спричинять посуху в краю…