І щоб ти знала, що ці трикутники, які називаються триґверами, — то образ вогню і чоловічої сили: добре приглядайся до цього знака, дівчино, і водно посилюй свою віру в нього, бо ніщо на світі так не потрібне жінці, як тепло і плід; а цей безконечник, що оповиває довкола писанку, немов хміль, — то лінія людського життя, і я нині його якнайтісніше скручую, бо то буде твоя писанка: хочу, аби–сь довго жила. А та ружа посередині безконечника — то знак Христового царства.
І знову Ганнина мова переходила в пісню — так плавно, ніби жінка весь час її наспівувала; ой кивала дівчинонька пальчиком до мене: неси, неси, легінику, писанку свячену; а ця писанка із сонцем вбереже тебе від хвороб, а он та з рослинним малюнком — на добрий урожай, а та, що з півнем, охоронить від блискавки… Тепер поглянь: це дерево життя, а виглядає, як тризуб — найдавніший на землі герб, який став нашим, і тому тяжкі вороги хочуть його знищити, бо мають пізьму на нас за те, що ми старші за них на землі.
«А звідки взялися писанки, Анно, і чому їх розписують перед Великоднем?» — запитала Ліда.
«Коли вели Ісуса розпинати, ніс один чоловік повний кошик яєць на продаж. Залишив він кошик при дорозі й поніс хреста на Голгофу. А коли повернувся, то побачив, що яйця крашанками стали. То кров Христова на них… А ще кажуть, що Матір Божа розписувала писанки для Пилата, щоб той змилосердився над її сином: як писала, то плакала, а тому писанкарки кладуть на яйця крапочки, подібні до сліз… Такі самі узори насилюються й на ґердани…»
Ганна дістала з полиці глечика й вийняла з нього жменю силянок: були вони широкі й вузькі, зелені, жовті й пурпурові, з довгими й короткими бомбликами, а на одному ґердані по обох смужках спливали вниз гарячі ромбики, що яскраво сяяли на зеленому бісерному тлі.
Ліда аж охнула від захоплення, схопила, приміряла ґердан до грудей і стала в цей мент ще гарнішою; підійшла до дзеркала, приглянулася й підвела на Ганну благальний погляд.
«Сподобався? — спитала Ганна. — То й добре, подарую тобі на твоє весілля… Ось бачиш ці червоні клинчики, їх по двадцять на кожній смужці: це сорок днів посту, сорок днів перебування Христа в пустелі, сорок мучеників… Проте кожен окремий клинчик — то одне якесь бажання. Вибери собі на нині, котрий хочеш, приклади до нього палець і промов бажання вголос».
«Хочу, щоб сьогодні прийшов Василь», — сказала Ліда, притиснувши пучку до верхнього ромбика.
«Сьогодні вони мали цурес у школі», — мовила Ганна, й сполох пробіг по її щоках.
«Я знаю. Василь і досі вартує офіцера, водить його зі собою… Щось вивідують…»
«Когось ловлять. Та най би вже його… — Ганна затнулася й приклала до уст долоню. — Прости мені, Господи…»
Саме цієї миті біля млина, десь на Кляузі, пролунав постріл. Жінки німо переглянулися, чекаючи стрілянини. Та було тихо.
«Може, то Василь Шполу вбив?..» — глянула Ганна на Ліду.
«Боже, як це страшно», — прошепотіла Ліда.
…Василь звів Шполу в каньйон на Кляузі й наказав йому зупинитися над Пістинькою. І коли лейтенант, на мить скам’янівши, рвучко повернув голову, Василь уздрів витліле від страху обличчя ненависного ворога — тоді рука сама потягнулася до гашетки автомата, й наказ Ворона тепер для нього нічого не важив: як же він відпустить живим убивцю Андрія — мусить Шпола впасти від справедливої кулі, і вже бачив Василь, як лейтенант лежить спиною на зарінку, а голова у воді, та враз зів’яв палець, сповз із гашетки — почуття дисципліни, а може, і страх перед убивством людини були сильнішими від бажання помсти; Василь пересунув за спину автомата, розстібнув ремінь, зняв з нього кобуру із Шполиним револьвером й пошпурив йому під ноги.
«Щезай на всі чотири вітри!» — гаркнув, а сам з місця не зрушився й, тамуючи в собі лють, дивився, як Шпола, повагавшись секунду, зігнувся, схопив кобуру й кинувся бігти навмання вздовж русла ріки, він спотикався, падав, вставав, біг далі вниз і аж там, де каньйон закінчувався й, прориваючи заслону каламутного неба, випускав на простір набухлу весняними водами ріку, — там зупинився Шпола, й знав Василь, що він далі не ступить і кроку — не зважиться вийти у відкритий світ, в якому для нього місця вже немає, де з двох боків чигає на його душу неминуча покара за подвійну зраду.
Сірий силует довго стояв у проймі каньйону, й Василь чекав на те, що мусило статися, він мав вернутися до своїх упевненим, що ворог більше на світі не живе, — та не міг знати, що цієї хвилини в просторій долині, по якій трьома рукавами розлилася Пістинька, аби в ущелині між двома горбами, які ледь мріють на обрії, знову злитися докупи й увійти в ще глибший Микитинський каньйон, — що в цій благословенній долині виріс перед Шполою золотоверхий собор, навпроти якого звівся на баскому коні гордий Гетьман з булавою, котрою розбиває на друзки крицю йорданського неба, — і йде майданом незчисленне військо, й злітає в небо і лопотить–лопотить у високості, немов крила голубів, маєво синьо–жовтих прапорів; тисячоголове море вітає розкотистими вигуками «слава, слава, слава!» українське військо; попереду їдуть на вороних конях Головний Отаман і полковник Шпола; маленький хлопчик обіймає маму за шию, тулиться до її грудей, які пахнуть медовою кутею, й питає: «А де татко, де татко?» — «А он там попереду, синочку», — показує мама пальцем на дві постаті вершників, що вже ховаються за пам’ятником Гетьмана, і гордість, і тривога чуються в словах матері, та врешті стремтів її голос, бо вже зникли вершники з овиду, — і все видиво зникло з–перед очей полковницького сина, й ніщо на тому місці, у видолині над рікою, більше не з’являлося, бо кривавого видива, вчиненого власними руками, не впускав Шпола перед свої очі: жадав кат останньої хвилини з’єднатися із своїм благородним началом…