Встали, перехилили пугарі й поодинці повиходили з хати. Ганна провела Чарноту до гаджуг.
«Поцілуй мене, Анничко, моя ти втіхо… — пригорнув Данило Анну. — Дякую своїй долі, що ти була в мене…»
«Прощаєшся?»
«Прощаюсь… А як живий залишуся, то поведу тебе до шлюбу».
«Візьми мене ще раз… — Ганна обхопила за стан Данила й поволі опускалася на землю. — Тільки тихесенько, — прошепотіла. — Отак, так… Аби я пам’ятала, що ти міг бути не тільки сильний, але й ласкавий…»
Цього разу не палали смереки, тільки блідо іскрилися, немов сніг на сонці…
Чарнота пішов, а Ганна допізна лежала на м’якому чатинні під гаджугами й холонула від думки, що більше Чарноти не побачить… А від млина лунко долинало лопотіння води на лотоках, й на мить майнула в Ганни думка, що до вічної мови ріки, можливо, дослухається в цю пору й Пилип…
XII
Двадцятого липня 1946 року закінчився термін п’ятого більшовицького звернення до УПА, на яке партизани відповіли цілковитою іґнорацією: ні один упівець не вийшов з лісу з «повинною», тож можна було з дня на день сподіватися наступу військ НКВД.
Військовий округ «Говерла» був готовий вступити в бій: курінь «Гайдамаки» вийшов на березівську межу, «Гуцульщина» — на шешорську, а курінь «Карпатський» обсадив делятинську дорогу. Мостів на Пруті й Пістинці вже не було, й до Космача могла увійти хіба що піхота, й ущелина між Текучою і Акрешорами, на дні якої сльозився поміж високими бердами потічок Акра, могла служити коридором для моторизованої техніки. Тож вихід з ущелини загородила сотня Данила Чарноти, а з нею відділ сержанта Шірмата — щоб тут стояти на смерть.
Над космацькою видолиною залягла тиша й тривала вона — нудка й нестерпна — довгі спекотні дні. Та нарешті порушила тривожну німоту, давши сигнал до великого бою, несподівана партизанська акція в самому центрі Яблунова напередодні двадцятого липня, в суботу.
По яблунівській радіомережі було оголошено про демонстрацію фільму «З повинною». Не сподіваючись на всенародне зацікавлення більшовицькою агіткою, ґарнізонники зігнали перед вечором людей на шкільний майдан. Там уже стояв кіноапарат й торохтів захлинаючись движок; квадратова біла пляма падала на тильну стіну школи й водно згасала; майдан обступили озброєні стребки, люди мовчки сиділи на колодах, й на задніх, під бузиновими кущами, примостилися сільські хлопчаки. Хоч вечір був теплий, хлопці чомусь куталися в накинуті наопашки сардаки й курили, ховаючи в жменях скручені з газет цигарки, — скидалися вони на штубаків з молодших класів, які ще не сміють смалити махорку на людях.
Ніхто на них не звертав уваги, люди чекали, коли нарешті налагодиться кіноапарат — і що то за фільм змушені вони дивитися; врешті апарат ритмічно затріскотів, й квадратову білу пляму на стіні заповнили постаті совєтських командирів, які порозсідалися за столом, вкопаним чомусь на галявині край лісу. Вони пильно вдивлялися в хащі, потім повставали й, привітно посміхаючись та розводячи руками, немов для зустрічі дорогих гостей, закликали когось там з лісу. Й почали з гущавини виходити один за одним зачухані й обшарпані партизани, вони кидали до ніг совєтським офіцерам зброю, піднімали вгору руки й німо ворушили губами — певне, благали прощення, й обличчя в них були винувато усміхнені, жалюгідні й ниці.
«Йой, та цей — он іде він до стола — то ж Шарабуряк з Плаюци, що в стребки пішов!» — запищала якась жінка й змовкла, ніби хтось їй затулив рота; далі на екрані з’явилися сільські вуйки у святкових, гейби на празник зібралися, вберях, вони пригортали до грудей блудних синів, а ті плакали й цілували їм руки…
Тієї миті з крайньої колоди позривалися хлопчаки, які досі потайки цмулили махорку, з–під сардаків повихоплювали автомати й випустили черги в білий квадрат екрана, квадрат згас, движок замовк, люди попадали на землю, стребки кинулися втікати, їх наздоганяли кулі, а над майданом залунав покрик:
«Брехня, партизани не здаються!»
Шкільне подвір’я миттю спорожніло, з будинку НКВД вибігли, стріляючи на ходу, військові, й над Лючкою якийсь поранений стребок кричав розпачливо:
«Рятуйте, то Андрусяк!»
І відбилося луною цього крику із–за ріки зловтішне:
«Пантруйтеся, пайдьошники, я Андрусяк! До ноги всіх вас перепотрошу!»
Із чотирма стрільцями свого рою прийшов Василь у табір під Завоєм перед світанком і чекав, поки вийде з намету сотенний. Притлумлював у душі тривогу перед покарою за свавільну операцію в Яблунові й придумував виправдання.