Змовкли два вірні приятелі — не змогли порозумітися: кожен стояв у своєму окресленому крейдою від супротивних йому сил крузі, й не знали хлопці, бо ще не могли знати, що ті кола колись–таки перетнуться.
Й обидва, зрештою, прощалися в цю мить з отчим порогом. Тільки Наталка Слобідська не збиралася від нього відступати: рідне село було для неї чарункою в сотах вулика, а вона бджілкою в ньому, його життям, душею і окрасою, й дорога її могла закінчитись хіба що на Шпаєвім.
XV
Вуйко Мироняк давно надумав податися, але так, щоб ніхто не бачив, за Прут і власними очима глянути на других совітів, бо перші прийшли та й пішли і такого натворили, що страшно згадувати, а дурні були, люди ж бо їх чекали — ну не всі, певно, що не всі, але Мироняк, як був молодий, то ходив аж у Микитинці на маївки і такого там наслухувався про щасливе й радісне життя за Збручем, що напевно й Адам з Євою подібного раю не знали, то чому він мав не чекати на червоних визволителів, коли на покутські села налітали, немов шуліки, польські жандарми — вікна розбивали, зерно з нафтою мішали, за фунт уторопської самоварної солі чи за вирощене в городі стебло тютюну печінки відбивали, і якби перші совіти розумно поводилися, то мали б від народу любов і послушенство, але ж через ті вивози в Сибіри та мордерства по тюрмах страшної слави зажили: ади, нині партизани й на крок їх за Прут не пускають, та добре знає Мироняк, що все це триває до часу, бо ж другі совіти вже ніколи не вступляться з української землі; а може, цього разу прийшли не ті, що тридцять дев’ятого, а зовсім інші, — вуйко Мироняк хотів би лишень про одне в них запитати, аби впевнитись, що біди великої вони не принесуть: чи там, на сході, може християнин хоч раз на день добре попоїсти, а коли так, то нема чого совітів боятися, чей же він, Мироняк, зранку ніколи не їсть, бо в горло не лізе, хіба що гарячого молока хлепне, на ніч також не набревкує живота, щоб чорти не снилися, ну а в обід — то вже треба таки добре наїстися…
З цією думкою вуйко довго носився — з того часу, як Федір Юлинин, ще тридцять дев’ятого, посіяв у ньому такий сумнів. Навіть на Погорілець виходив і з горба вдивлявся на запрутську рівнину, а там, під Воскресінцями, мирно собі ходили люди, так само, як і в Боднарівці, городи обробляли, а ще перед військовим гарнізоном, що розмістився у воскресінській школі, збиралися ґазди і, посідавши колом на траву, про щось там із військовими розмовляли, і ніхто нікого не бив і не вбивав, а Миронякові хіба заказано словом перекинутися з «пайдьошниками», як погордливо називають у Боднарівці совітів, і поставити якомусь там командирові заповітне питання; вуйко Мироняк з цим не квапився, бо й так знав, що котрогось дня совіти самі прийдуть у Боднарівку, але позавчора сталася притичина, яка спонукала його негайно вибратися за Прут, бо вже терпець увірвався: хтось уночі нагально загримав у сінешні двері, й до хати ввалився, відштовхнувши з порога господаря, Йосип Кобацький, він узяв карабін напереваги і, вперши дуло в Миронякові груди, прохрипів: «Гей ти, старий комуністе, гадаєш, я не чув, що ти говорив на мене Федорові, мовляв, нещасна буде Україна з такими генералами, як я, то дякуй Богові, що–м досі ще не став генералом, а ти як хочеш трохи ще пожити, то витягни з бочки найбільшу букату сала і віддай на самостійну Україну!»; він це сказав, а в Мироняка від образи серце впало в грудях: таж достоту так, як цей курокрад, гаркав колись на нього польський пацифікатор; й вуйко Мироняк нарешті здобувся на слово: «За що ти мене, гнидо, напастуєш, я ж бо вже не раз давав і сала, і хліба, ще й масла і бринзи для партизанів на руки Федорові Юлининому, старості боднарівському, але як ти так зголоднів, то дам і тобі, лишень не говори, що то на Україну, ти колись крав, а тепер грабуєш, бо фузію в руках носиш, але чи справжні партизани знають, як ти з людьми поводишся?»