Погані передчуття підсилилися убивством вуйка Мироняка — та невже партизани почали очищувати населення від колишніх комуністів, бо не міг Шинкарук ні на мить повірити, що старий займався донощицтвом, а якщо насправді почався тихий терор, то закінчиться він самовбивством: обух караючої сокири скоро чи пізно вдарить по лобі й карателя; нині народ ще шепочеться, а завтра заговорить вголос і розколеться на прихильників повстанців та на їх ворогів; хто робить цей розкол, навіщо він, кому вигідний, бо ж яку таку небезпеку для партизанського руху міг становити згрибілий дід?
Передбачення Буркута про можливий обшук в домі вчителя справдилися за кілька днів, і Шинкарук намагався потім розплутати туго зав’язаний вузол здогадок і підозрінь: чому сталося так, що в сусідніх селах — Дебеславцях і Боднарівці, куди досі енкаведистські загони ще не заходили, відбулися одна за одною ревізії в місцевих інтелігентів одразу ж після попередження есбіста: що він міг знати про наміри енкаведе і звідки?
Раннього ранку, як тільки в домі вчителя прокинулися, на Зрубі зупинилася вантажна машина, з неї позіскакували озброєні автоматами й «дехтярами» солдати, з кабіни виплигнув офіцер у круглому кашкеті з червоною околичкою, вони збігли в боснійську видолину й з городу увірвалися на Шинкарукове подвір’я.
Першим зайшов до хати лейтенант, був він низькорослий, худий, вертлявий, очі мав колючі й хижо скошені до перенісся; офіцер спочатку розглянувся в сінях, звернув увагу на східці, які вели на стрих, потім, минаючи сторопілих пожильців, перебіг через кухню, прочинив до покою двері, заглянув досередини й аж тоді, приклавши руку до кашкета, відрекомендувався: «Оперуполномоченний лейтенант Шкрупила»; він одну мить постояв перед
Шинкаруком, який від несподіванки не міг здобутися на слово, пронизував його поглядом і врешті скомандував солдатам, щоб починали обшук.
«Ви можете пояснити мені, що це все означає?» — заговорив згодом учитель, та лейтенант на нього й не глянув; солдати поралися в покою: викидали з шаф одежу й шпурляли на підлогу книжки з етажерки; лейтенант уважно гортав книжку за книжкою й допитливо поглядав на господаря; він був явно розчарований: недбало відкладав набік ще довоєнні радянські підручники з математики і все позирав на хатніх, ніби з виразу їхніх облич хотів розгадати, де ті книжки, яких він шукає; врешті спинив погляд на Миронові, й кмітливе енкаведистське око схопило в очах хлопця тінь занепокоєння; оперуповноважений довго свердлив Мирона допитливим зором і враз, немовби про щось згадав, вискочив у сіни, постояв мить перед східками, що вели на горище, а потім швидко потупотів ними вгору.
Шинкарук був спокійний: хай шукають, нічого уже не знайдуть, він підбадьорливо підморгнув дружині і Юлії й нараз здригнувся, побачивши, як блідне Миронове обличчя, й зрозумів батько, що син його не послухався й записок своїх не спалив: зараз може статися найгірше…
Проминали хвилини гнітючої мовчанки, вони тяглися безмежно довго, немов вічність, й нарешті тишу розбив на друзки дрібний, аж наче втішний тупіт по сходах — то збігав зі стриху лейтенант Шкрупила, він рвучко відчинив кухонні двері, обвів присутніх переможним поглядом, наказав солдатам чекати його на подвір’ї, сам сів у крісло, вийняв з планшетки товстий зошит у чорних палітурках, й Мирон упізнав: то була його повість!
«Так ето ти пісал, говнюк, ти пісал, спрашіваю?!» — гаркнув на Мирона Шкрупила, потрясаючи зошитом, й хлопець приречено кивнув головою.
«І так, слушайтє, господа, — злобно заговорив лейтенант, — я буду чітать вслух єнту бендеровскую прокламацію; я, потомственний хохол, добре знаю українську мову: отже, ця писанина має назву “Кривавий тан”»…
Лейтенант читав без найменшого російського акценту, він із сарказмом вимовляв найдошкульніші антирадянські вислови, і Миронові, та й усім у хаті ставало страшно: за таку повість авторові помилування не буде: в ній говорилося про п’яні оргії в сільських коопераціях за перших совітів, про терор по школах та інститутах: п’ятдесят дев’ять дівчаток–студенток — яких розстріляно, а яких засуджено у Львові; про вивози в Сибір, арешти просвітян та членів КПЗУ, про набір добровольців до дивізії «Галичина», і залишив Шкрупила на останок розмову вчителя Коструби з учителькою–полтавчанкою Марфою Яківною перед евакуацією на початку війни.
«Тепер послухайте… — Шкрупила схопився з крісла й підвів угору вказівного пальця. — Слухайте, слухайте, бендеровськоє отродьє, що понаписував цей негодяй: “Вас, молоду, обдурили, і ви повірили в найзлочиннішого тирана світу Сталіна…” Так що ж ти мені тепер скажеш на це, сволото? — Лейтенант навідмаш ляснув Мирона по лиці зошитом. — На великого вождя народів замахнувся!»