Покари стали чигати на людей за будь–що: за сміх, за веселу оповідку, за пісню, за жарт, за торги на коломийському ярмарку і за музику теж: які ж бо можуть бути веселощі на світі, коли партизани гинуть в боях за Україну?.. Й заніміли на багновиськах скрипаль Клим Запоточний разом із бубністом Андрейком — навіть на святого Петра, на боднарівський празник, ні разу не гупнув квач по бубні й струна не бренькнула на скрипці, — і так проминуло б непомітно й тихо престольне свято, якби до замкненої боднарівської церкви не наповратилася піти на молитву Олена Єзунина: ось скотилася вона з Царини в торокастій хустці, завузлованій на тімені вухатим ґудзом, в засмальцьованому кептарі й почала наближатися до розвилки стежок, що за Федоровим обійстям одна біжить на Гуцулівку, а друга через Потоки до церкви; цього разу Олена й не глипнула вбік пасіки: згадка про молодий гріх із Федором до останку витліла в душі, й навіть празнешний спів дурного Юзя не розбудив її, хоч ніхто інший, а Юзьо навівав їй болісні думки про занапащене з нелюбою Марусею Федорове життя; Федір раннього ранку на Петра походжав між вуликами, начуваючи роїння, а на Оленин вид відвернувся, бо в ту хвилину видибала з хати Маруся й, забачивши розлучницю, тут же почала вичитувати літанію зрадливому дідові, і Федір, як завжди при святі, мусив жінку бити.
Маруся пісенно голосила, Ілько не гаючись виніс на подвір’я грамофона, накрутив його й пустив диск, щоб заглушити музикою материні співи; грамофон розпачливо хрипів на всю Босню про останню неділю, після якої неодмінно розлучиться закохана пара, і ось на цей содом наднесло Йосипа Кобацького, він спалахнув праведним гнівом на блюзнірів, які в такий важкий для народу час розважаються музикою, зайшов на подвір’я, перекинув ногою столик, на якому стояв грамофон, музика стихла, труба покотилася по землі, скринька розламалася, і все те гамуззя Йосип потрощив прикладом карабіна: «Весілє справляєте, а люди кров за Україну проливають!»
Він це сказав і пішов собі з подвір’я, теліпаючи довгими ручищами, на мить зупинився, поозирався — а може б, когось за кару й задушити? та ніхто під руку не потрапляв, а втім, свою жертву Йосип уже скарав, навіть не знаючи про те: Федір довго дивився на руйнацію, яку вчинив станичний, і не жаль, навіть не образа дійняли його, а усвідомлення, що тієї нової ланки життя, яка наступила в цю мить і набирала подальшого свого плину, він уже перейти не зможе — і не хоче; перед ним промайнули всі прожиті роки, і втішився Федір, що було в нього один раз свято, а чи кожний його зазнав? нині старий нічого доброго перед собою вже не бачив — лише кров, убивства, хамство; йому здалося, що баговиння навіки затопило світ, і в ґлеюватій підошві боднарівської землі ніколи вже не проколеться шпарина, яка всмоктала б у себе отруйні стоки; й жити у вічному страху стало невміч…
І мертво стало враз на світі: змовк Юзьо, а десь на церковній паперті шепотіла свою останню молитву Олена Єзунина, яка вже більше на Царину не вернеться, бо навіщо, коли щонедільна мандрівка попри Федорову пасіку за леда хвилю навіки втратить сенс; Маруся перестала голосити, немов відчула потребу перепочинку перед справжнім похоронним голосінням; Ілько піднімав із землі розбиту машинерію й пробував складати докупи потрощені деталі грамофона, він тихо плакав, бо розумів, що не складе їх ніколи, і вже ніхто більш не почує бравадної пісні про кращі часи, які доконче мусять настати; Федір довго дивися на Шпаєвську гору, аж поки не побачив, як виростає на ній фігура, а коли кам’яна жінка повернулася вбік села й ласкаво змахнула рукою, Федір подався на пасіку, сів на пеньок біля вулика, який натужно гудів перед роїнням, схилив голову на груди й тихо, мов праведник, помер.