XIX
На Шпаєвську гору дивилася день у день і Наталка Слобідська: сидячи на ослінчику під кущами бузини, що дико проросли скраю подвір’я й схиляли над її головою тарелі чорних ягідок, скрадливо, щоб мати не бачила й не визолювала печаллю своє серце, позирала на вершечок гори й чекала для себе знаку, а коли потойбічне знамення ні в якому диві не з’являлося, то перед сном дякувала Богу, бо ще ж їй не хотілося переступати хімчинську гряду, за якою десь там, у незримих глибинах Чорногорового царства, чекав на неї інший світ, може, й кращий, але ніколи він не стане Боднарівкою і не зазнає вона в ньому мук солодкого чекання, яке нині тримає її при житті; той світ, напевне, не знає ні минувшини для спогадів, ані будуччини для надії, — і як це може статися так, щоб вона відійшла за шпаєвський чертеж, і назавше осамотнилося село, котре всією своєю земною і небесною красою влилося в цвіт її обличчя, рук, грудей, стану, дівочого лона, а певне, й зовсім перестане існувати, й Наталці шкода було не так себе, як того світу, що поникне, зів’яне, зісохне разом із нею…
Вдова Марія все те бачила: дивлячись на тиху журу Наталки, боялася уздріти в її очах ману страху, який може спотворити вроду дівчини, що крізь блідоту просвічувалася усією своєю звабою, — най би ніколи не прив’ядав цей цвіт й пелюстки не осипалися, най би в повному розквіті впало долі стебло ружі; тому мати втішала доньку своєю вірою в чародійства, які ще в молодості приніс до Боднарівки мольфар Іван і своїм умінням їх зміцнив: після його заклинань ніхто в селі безслідно не зникав, а лише з виду перемінювався або полишав по собі знак; і ти не думай, доню, що той ясен, який вигнався в небо на березі нашого Потоку, не був колись ставним парубком, а стрункі смереки біля церкви — то не дівчата–красуні, які зарання знайшли на цвинтарі свій супокій, а от опришко орлом став, розлучниця — зозулею, а нагідки невинними дітьми були; й олені — то колишні люди, а тому не можна їх убивати; живуть у наших лісах прерізні добрі й лихі привиди, а їхня путеря — свята чи грішна — має непоборну владу над селом, й русалки радість нам навіюють, а вовкулаки — страх; то тільки так здається, що людина вмирає, насправді ж вона живе вічно, тому й вічне наше село, й ніхто не знає, коли воно почалося, а не скінчиться ніколи…
Донька вдячно посміхалася до мами й просила, щоб вона марно її не втішала, бо того, що має статися, Наталка зовсім не боїться, про болість свою не думає й гадки про неї не має, мовби її ніколи й не було; дівчина насилу здавлювала в собі сухий кашель — й не тому, щоб мати не чула, а щоб він їй самій не нагадував про недугу, а коли виходила на подвір’я й сідала під бузиною на ослінчик, то такий спокій відчувала, аж ніби повітря нагніталося донизу, густішало й стискалося, щоб того спокою не міг зрунтати вітер; її легені переповнювалися терпкою патокою пахощів осоки, хвощу, бузькового вогню й латаття, які врунилися над струмком у Потоках; на неї сіялися відбиті від високих блідих хмаринок лагідні сонячні промені й зігрівали; для неї звучали туркотіння горлиць, волога фіоритура мелодій чорних дроздів й сухе цокотіння плисточок у вільховому гаю, а коли небо сизіло від надміру тепла, то й гола Шпаєвська гора, віддаляючись у неозору далечінь, ледь мріла на обрії, й від того, що вона не кличе до себе, ставало легко на душі в дівчини, й сама вона робилась невагомою, мов павутиння, яке може злетіти в піднебесся від подиху леготу; біле Наталчине волосся зливою спадало за спину, білі груди випиналися з пазушини, щоб утішити світ своєю дивизною, білі руки згиналися, мов лоза, й Наталка оповивала ними себе саму, стискала своє тіло так, ніби в її обіймах був він; Василь завше був у її обіймах, а тому Наталка знала, що він живе, й сама вона житиме доти, доки не вернеться до неї милий, а тоді випросить для себе в Бога крихту часу, щоб хоч трохи побути з коханим; Наталка відчувала своє тихе згасання й навіть тішилася ним — воно ж бо додавало їй вроди, а своєю красою дівчина надмірно дорожила, більше, ніж життям, бо знала, що її чар буде йому потрібен; втішання власною чарівністю стало її чеканням; усе на світі — тепло, легіт, вітер над Шпаєвим, сади, гаї, ліси — перемінилися для неї в чекання, солодке, тремтке, заманливе — й стало воно її щоденним святом.
…Після похорону Федора боднарівський світ втратив для Йосафата сенс: він досі й поняття не мав, скільки місця займав у його серці мудрий пасічник, а тепер відчув, як спорожніла хата, — і батько з матір’ю, і Юзьо, і баба Маруся, котрі завжди були тільки челяддю у всевладного діда, тієї порожнечі заповнити не змогли; сад серед літа змертвів, і зелепужна зав’язь посипалася долі, перестала гудіти пасіка, а здичавілі рої знаходили собі пристанівок аж у Потоці на черемхах, і ніхто не мав до них ніякого діла; Маруся відголосила на похороні й назавше заніміла, Олена Єзунина зникла з села, і хтось бачив її, жебрущу, біля іспаської церкви, Юзьо перестав правити молебни, а Юстина — голосно молитися, й Ілько, який нічого не вмів робити, тільки накручувати грамофона, сидів тепер на підвалинах перехнябленої Гаврилишиної стодоли й чекав — може, хтось прийде на політику, а що ніхто не з’являвся, бо страх панував у селі, то Ілько щодня дрімав на підвалинах аж до смерку.