Йосафат попросив батька продати на базарі в Коломиї бочівку меду, яка по дідові належалася йому в спадок, й, промучившись у ваганнях до Спаса, взяв гроші й вирішив назавше покинути село.
Ніхто, крім родини, не відав про його намір, і був би Йосафат непомітно зник з Боднарівки, якби в день перед Спасом, коли хлопець востаннє вийшов на берег Потоків й обводив поглядом обрій, окреслений горбкуватою лінією Сталащукового узгір’я, — якби в ту мить не побачив білої постаті Наталки, яка вийшла до вориння й, спершись на дилину ліктями, вдивлялася вбік Йосафатової хати, немовби вже знала, що він збирається покидати село, й вийшла з ним попрощатися.
Йосафат, як і колись, збіг стрімголов у Потоки, та на відстані кількох кроків зупинився перед Наталкою, немов злякався її блідості або ж отетерів від незнаної йому досі дівочої зваби, а зрештою — Наталка теж давно зійшла з його світу, і він стояв тепер оподалік стриманий і відчужений; Наталка із скрухою помітила, що Йосафат витав уже не тут, а втім, вона давно знала, що так станеться, бо не для села і не для неї він народжений, а все одно — серце защеміло від глухого болю, бо іншого приятеля не мала, й віднині залишиться зовсім самотньою; повагавшись, начебто ще не впевнена була, що Йосафат таки справді намірився виїхати, спитала боязко: «Їдеш?» — «Так, назавжди», — кивнув головою хлопець, і тоді вже не жаль, а подив пройняв Наталку від такого холодно–байдужого підтвердження: як це він важиться покинути село навіки, — хай–но люди стали йому чужими, але ж не може зчужитися земля; і якщо пішов зі світу улюблений дід, то хіба з коренем вивернулася рясна яблуня, яку він посадив і в неї втілився після своєї смерті; а коли не стане Наталки, то хіба над джерельцем у Потоках всохне черемха, яку ось обліпив рій дідових бджіл; а якщо й страшна смерть повіялася над селом, то хіба й життя в ньому перестало битись?
Наталка з осудом дивилася на Йосафата, вона хотіла побачити в його очах хоча б крихту жалю за тим, що він покидає, бодай скупу сльозу на щоці, однак очі в хлопця були сухі й холодні, й відчула дівчина, як її огортає безнадійна самота, бо в цю мить вона не те що втратила приятеля, а й засумнівалася, чи мала його коли–небудь — якщо Йосафат так легко покидає все те, що називав любов’ю; а далі зникне з його пам’яті й вона — найдобірніше зеренце з колоска Йосафатового світу.
Хлопець незграбно змахнув на прощання рукою, якесь слово хотіло зірватися з його уст, але так і згасло на губах, він повернувся й пішов не оглядаючись, і Наталка зрозуміла, що відтепер з нею залишиться тільки чекання — не на повернення коханого, а знаку смерті; вона боязко глянула на Шпаєве, й пройняла її давка тривога, що ось–ось з’явиться на горі тінь кам’яної фігури.
Та в цю мить прийшов порятунок — жива вість, така бажана і втішна: на подвір’я зайшла чорноволоса вродлива жінка, вона підійшла до дівчини й прошепотіла:
«Ти Наталка, так?.. Я зв’язкова, прийшла від Василя Маланюка, він живий і колись вернеться до тебе».
А тоді прозоре личко Наталки налилося живим рум’янцем, вона схлипнула й знеможено опустилася на ослінчик; з хати вибігла вдова Марія й, подумавши, що в образі чорнявої жінки прийшла до її доньки смерть, скрикнула в нестямі: «Відступись!» — жінка повернулась до неї обличчям, і Марія по гачкуватому носикові й булькатих семітських очах упізнала в гості Шимонову Сальомею, жидівку–вихрестку з Іспаса, про яку ходила чутка, що вона пішла в УПА.
«Ти від них прийшла?.. І чому ти серед них?»
«Я з тими, хто врятував мені життя», — відказала Сальомея, а тоді Наталка підбігла до матері, впала їй на груди й заплакала від щастя:
«Василь живий, мамо!»
Марія відвела Наталку до ослінчика й подивовано дивилася на зв’язкову; по хвилині мовила:
«Кажеш, Салько, що Василь Маланюк живий?.. А як він може жити на білому світі, коли в його станиці таке чиниться? Ти не знаєш? І він не знає?.. А тут його переємники людей убивають, вішають, живими в криниці кидають, і все те — за Україну…»