ЧАСТИНА ДРУГА
I
Закінчилося спекотне літо, й пасовиська вишкруміли, немовби понад толоками, чертежами й царинками провіялося легке полум’я; жовті вершечки зітлілої паші сухо захрумкотіли під ногами худоби — нипала вона тепер найглибшими видолинками, де ще просочувалася із землі волога й зеленіли латки кислої осоки; не знаходячи ситної поживи, корови голодно ревіли — настала для Юзя пора гнати товар до лісу, а що лісової мотороші боялися люди, то й Юзьо теж страхався, хоча й не знав, чого б то йому мало бути лячно; страх уособлювався в постаті партизана, котрий у німецькому кітелі, мазепинці й вишиваній сорочці щодня виходив з язвинівських нетрів до рогачки, що загороджувала стежку до лісу, і там подовгу стояв, прошиваючи зором принишкле село, немов утверджував над ним свою владу; до нього у визначену пору дня, перед вечором, крокував із Вулиці, перетинаючи толоку, озброєний мадярським карабіном Йосип Кобацький: йдучи, він похитувався, немов кінь у плузі, й голова його виходила з плечей, ніби хотіла допасти до цілі швидше, ніж несли ноги; село тоді затаювало подих, і кожен селянин продумував, на кого ж то нині може впасти есбістська кара; Юзьо завертав корів у Мочулу, щоб не наближатися до примар, перед якими тремтіли люди, й худоба надривно ревіла, витягаючи голови до повного трави та листя лісу.
А після Спаса — ніби добрі духи пролетіли над селом: зникли зловісні постаті біля рогачки, і не з’являлися вони там день, два і цілий тиждень; по селу пронеслася чутка, якою зраділи мешканці, дійшла вона й до Юзьової темної свідомості, втішивши його; ту чутку втямили навіть корови й чимдуж погналися до лісу, не чекаючи принуки пастуха.
…Наталка всю передспасівську ніч пролежала з відкритими очима, бо про який сон могла йти річ, коли — Василь живий! вона ще добре не усвідомила, скільки ця звістка для неї вартує, проте передчувала, що її життя невпізнано переміниться, і все, чим жила досі, навіки кане разом із недугою в минуле і стане тільки згадкою або й зовсім зітреться з пам’яті, бо й навіщо воно їй, коли з нею завше буде поруч найвродливіший у світі, найвідважніший і найсправедливіший муж, з яким піде всюди, куди тільки провадитиме його дорога — навіть на смерть; о, до примари смерті вона давно звикла й тому страху перед нею не мала, однак цієї тихої ранньоосінньої ночі Наталка відчула, як гаряче прагне стати здоровою, жвавою, радісною, — й насправді молода сила, яка давно відступила від неї, почала вливатися в її зболені груди, дихання ставало рівним і глибоким, зів’ялі руки стужавіли, й солодка дрімота скрадливо сіяла на неї тепле мево; дівчина поринала в забуття, немов у святоіванську воду, спокій розморював її, і Наталка вперше відчула себе щасливою; а як засірів просвіток — радість нового дня почала щораз навальніше вливатися крізь відчинене вікно, і коли хата переповнилася нею вщерть, немов дійниця свіжим молоком, Наталка міцно запала в перший за багато днів здоровий сон.
Вдова Марія пообходила господарку, здоїла корову й поставила перед Наталкою полив’яний збаночок, над яким здулася кожушком бульбашна шума; дівчина прокинулася й посміхнулася до мами, а очі її були чисті, ніби вимиті росою, і стріпнулася в серці Марії квола надія; мати нахилилася над дочкою, провела долонею по її чолі й прошепотіла: «Ти побудь до післяобіду сама, а я піду в Іспас помолитися на престольній Службі Божій за… вас»; ці мамині слова прозвучали, немов шлюбне благословення, й Наталка вдячно глянула на матір: «Я цієї ночі почула, що видужую, мамо…»; «Бог добрий, дитино, — тихо мовила Марія, стримуючи схлип, — мусить–бо жона прийти здоровою до мужа»; мати пішла, й тоді Наталка спохопилася: так багато щастя враз звалилося на неї, а вона не має з ким його розділити, і згадала тієї миті, що є в неї вірний приятель Йосафат; може, він ще вдома, Наталка прибіжить до нього й скаже, що його слова, якими він колись її втішав, нині справдилися, — не думала переповнена радістю дівчина, що те щастя тільки їй одній належить і нікому більше не потрібне.