Ілько з Юстиною аж кинулися, побачивши на порозі Наталку, про яку поміж собою говорили вже в минулому часі, всі ж бо знали, що догоряє Маріїна свічечка, а ось вона ступила в хату із заіскреними втіхою очима, порозглядалася по кутах і спитала впалим голосом: «А що, пішов уже Йосафат?»; й коли Юстина ствердно кивнула головою, Наталка повернулася до дверей, та зупинив її Ілько: «Ти мала щось йому сказати?» «Та ні… — знітилася дівчина, бо як мала розповідати сусідам новину, коли знала, що про її гріх із Василем у цій хаті давно відомо, але тут же сміливо підвела голову — чого ж бо їй нині таїтися з тим, що завтра стане явним? — А втім… я про це можу сказати й вам, і хай все село знає: Василь Маланюк дався чути!»
«Ой падоньку! — скрикнув Ілько. — Живий… Ото будуть дива!» — й не чекаючи, поки на його слова хтось відповість, вибіг з хати, а що був політиком — то чимдуж почвалав до Гаврилишиної стодоли, вибрався на підвалину й гукнув скільки мав сили на весь кут:
«Ідіть сюди, люди добрі, новину маю!»
…Юзьова череда розбрелася по Язвинах і попропадала в хащах, та це не турбувало пастуха: як настане пора гнати товар додому, він скличе її своєю музикою — поведе палицею по палиці, ніби смичком по скрипці, й тоді поллється з його горла висока й чиста мелодія, достоту така, яку видобуває із струн Клим Запоточний, коли грає на весіллях; ті найвищі звуки, яких не зумів би записати на нотах навіть витворний маестро, переливатимуться доти, доки з нетрів не вийдуть одна за одною корови, і буде їх рівно стільки, скільки паличок у Юзя за поясом і в руках: маржина покірно піде за ним аж до самого узлісся, та для цього ще не настала пора, і Юзьо тим часом заспівує партизанської: «Пасла дівча дві курови там під гаєм скраю, поглянула на мугилу й заплакала з жалю… — Юзьо весь перемінюється в пісню й плаче разом із дівчиною. — І згадала про братчика, що мертвим впав в бою, і його десь поховано в далекому краю…»
І раптом змовк, занімів: між стовбурами дерев, припадаючи до землі, то підводячись, нипав якийсь чоловік; він розгрібав руками мерву й мох, наче шукав чогось і не знаходив, сопів, стогнав і глухо вимовляв прокльони, врешті випростався й стрімко пішов у той бік, де щойно звучала Юзьова пісня; чоловік волочив за собою карабіна, тримаючи за цівку, по його щоках спливав брудний піт, а очі, немов варені яйця, біліли на тлі чорної тварі, — був це Йосип Кобацький, який після Спаса зник із села, й ходила чутка, що він повісився зі страху, коли зачув, що Василь Маланюк живе; а ось нічого з ним не сподіялося — немов борсук, ховається від людей в лісах; його поява на смерть перелякала Юзя, бо й він добре знав, що здибатися сам на сам із станичним небезпечно; Юзьо заскімлів і замахав руками, ніби хотів відігнати від себе страшну мару, він намагався щось сказати, та говорити не вмів — лише співати, а в цю мить жодна нута не змогла видобутися з горла; мара наближалася до Юзя, і він уже нічого не бачив — лише круглі більма; Кобацький схопив пастуха за оборки сардака й прохрипів:
«Ти чаші не знайшов?.. Не розумієш, що питаю: такого блискучого пугаря не знаходив? Признавайся!»
Але Юзьо тільки скавулів, немов пес, в якого ціляться з рушниці; Йосип відпустив пастуха, повернувся й пошурхотів, трощачи ногами опале сухе гілля; дурний Юзьо очуняв зі страху, вийшов на стежку, пооглядався, а коли Йосипові кроки стихли, він ледь чутно заграв на своїй скрипці, скликаючи маржину, бо треба було мерщій покидати зловісний ліс; корови почули сигнал й повиходили з хащів, Юзьо кожну вдарив поміж роги призначеною для неї паличкою, а коли переконався, що є всі, квапно пішов попереду й, немов факір змій, звав їх за собою високою нутою; корови вийшли на узлісся й розбрелися по толоці, хапаючи пащами зжухлу траву, бо ще не напаслися, а Юзьо розпачливо галайкав, й селяни, які з дня на день із нетерпінням чекали сигналу на сход, почали збиратися на горбі біля Гаврилишиної стодоли; ґазди намагалися випитати в Юзя, що він таке страшне побачив у лісі, але той лише помахував патиками вбік Язвин, а сам, притиснувши рукою капелюха, біг щодуху додому, щоб допасти до пасіки, де почувався в безпеці, й насторожений люд чекав у надії, що ось–ось мав хтось з’явитися й розвіяти до решти луду зневіри й страху.
А Йосип Кобацький ніби збожеволів: мов дикий вепр, повз навкарачки поміж деревами, розгрібаючи руками, ногами й рилом торішнє зіпріле листя, карабіна загубив, та й непотрібна була вже йому зброя; він просувався тим самим путівцем, яким колись утікав в Язвини після вбивства вуйка Мироняка й чашу тоді загубив; шукав тепер її, немов останнього порятунку, і вже не думав про те, що з неї можна хлептати юшку, що можна теж переплавити її в злиток і продати за добрі гроші, відкупитися нею в момент кари або ж віднести до Коломиї енкаведистам і разом з чашею їм запродатися: не такі гадки діймали в ці хвилини Йосипа: до нього прийшло запізніле каяття, нагнане липучим страхом перед неминучою розплатою за вчинені злочини, і вже не чашу, а свою людську сутність, яку давно втратив, шукав тепер; шукав і клявся: якби знайшов ту золоту кінву, то відніс би її до кривобрідської церковці й на престолі поставив, молитви всі, яких навчився в дитинстві, бо ж не народився злодієм і бандитом, — згадав би; він молився б весь свій вік, не встаючи з колін, і люди, може, перестали б його сахатися й ховатися від нього, й він би до них знову уподібнився; і чому так сталося, що я загубив золоту чашу своєї душі?!