На початку лютого майор Молін отримав із станіславівського управління НКВД наказ розпочати розвідувальні бойові акції на терені військового округу УПА «Говерла», штаб якого знаходився в Космачі, а три сотні куреня «Гайдамаки» розташувалися на форпостах вздовж Прута; Моліну було дано завдання зліквідувати сотню «Сурма», яка під командою Крука зайняла лісничівку в глибині Камерального лісу за Іспасом.
На той час майор уже встиг відчути, що небезпека доносу на нього відсунулася принаймні на невизначений термін: під час другої акції Болідова на Троєцькі ліси в пошуках Буркута трапилася притичина, яка позбавила капітана офіцерського звання; і що це сталося з безстрашним розвідником, яке наслання пойняло його, що він утік з поля бою: коли на Троєцькому узліссі зійшлися сотня імені Богуна з ротою Болідова й обидві сторони залягли в снігу, а свинцева злива з кулеметів не дозволяла ні тим, ні тим хоч на мить підняти голови, коли кожна сторона вичікувала, в кого швидше закінчаться набої, — з партизанської розстрільної підвівся раптом на весь зріст Буркут: він уздрів серед ворожої лави свого смертельного ворога і пішов на нього, волаючи: «Я впізнав тебе, Болідов, піднімайся й дивись, негіднику, своїй смерті в вічі»; Буркута кулі не брали, розсівалися, поминаючи його, він наближався до заляглих у снігу облавників й тому, що страху не мав, сіяв на них несусвітній страх; Болідов підвівся, щоб піти на ворога, та здали йому нерви — він розпізнав в обличчя Івана Захарчука, якого колись убив; те обличчя, незворушне й зловісне, наближалося до нього, мов сама смерть, й Болідов відступив назад, враз повернувся й почав панічно втікати, за ним побігла каральна рота, й партизани розстрілювали солдатів у спини… Нині на Троєччину посланий лейтенант Шкрупила, Молін доти його не відкличе із завдання, поки він не розіб’є сотню Богуна, а може й таке статися, що лейтенанта в Троєцькому лісі спіткає смерть; майор методично позбувався свідків своєї слабкості: він теж вигнав з ресторану Агнєшку, яка могла підслухати його крамольну річ, привід знайшовся: Агнєшка запізнилася до Руфіни, а може, й попередила її, і та безслідно зникла з міста; знаменита коломийська повія знайшла нарешті своє властиве місце на панелі й тепер заманювала селюків фразою з власного віца: «Ходи зі мною, хлопе, в мене така, як пєрсцьонек…»
Вночі майор зайняв іспаську школу під штаб, а вдосвіта вивів дві роти на Камеральний ліс; підрозділи обступили з двох боків лісовий масив, в глибині якого знаходилася лісничівка — місце постою сотні «Сурма»; йти було важко: зледенілий підталий сніг провалювався під ногами, й солдати застрягали в пояс; до лісничівки було вже недалеко, проте тиша, що мертво запала в лісі, насторожувала Моліна: чи то хтось попередив Крука, і сотня передислокувалася? втім майор помітив, як чиясь тінь прошмигнула поміж деревами і зникла, потім з’явилася на галявинці, за якою крізь стовбури дубів просвітлювався критий черепицею дах лісничівки; постать жінки в сірому сардачку знову зникла у виярі; майор кивнув двом солдатам, щоб перейняли зв’язкову — напевне, вона встигла попередити сотню про облаву; солдати побігли за жінкою, а та метлялася узвором поміж деревами, ніби заєць, що заплутує сліди, і віддалялася, та враз пірнула в намет, навислий над яром; солдати витягли із снігової каші зв’язкову — це була Сальомея.
Молін наказав відвести її до штабу, а сам повів облаву вперед; енкаведистів зупинив кулеметний вогонь зі сторожок, що з двох боків охороняли лісничівку, і зрозумів майор, що в них залягли смертники, які давали можливість сотні Крука відступити в Кропивище — на межу з Боднарівкою.
У партизанів, що залягли в сторожках, закінчувалися набої, кулеметні черги ставали все рідшими, а врешті зовсім стихли; тоді права сторожка вибухнула — островерхий дашок злетів у повітря, мов парасоля, і впав на сніг, а з лівої вийшов упівський старшина з піднятими руками…
У приміщенні школи Молін допитав підхорунжого, який прийшов «з повинною»: хто він і як на прізвище полонений; підхорунжий назвав себе й колишнього побратима, а стрілець, прийшовши до пам’яті, вимовив тільки одну фразу: «Я не скажу жодного слова»; на підхорунжого дивитися не мав сили — це було неймовірно, що його так підло зраджено! стрілець усвідомлював, що ніколи вже не вирветься з лап енкаведистів, і все, що залишилося для нього — його власна честь, яку він мусить за будь–яку ціну зберегти;…ми зараз загинемо, — наслухав стрілець під час допиту слова свого командира, мовлені в сторожці, — а я не хочу, не хочу… ми запишемося в стребки і при першій нагоді втечемо до своїх…; ти ніколи не матимеш своїх, зраднику, й сам навіки станеш чужинцем на своїй землі!..; а тоді сталося те, чого ніяк не сподівався стрілець: підхорунжий ударив його кольтом по тімені, а коли очуняв — мав зв’язані руки, і каламутився йому розум від такої страшної зради…