Мирон утямив, яке страшне слово вимовив, він відкрив уста, щоб закричати «ні, ні, ні!», та голосу не видобув; з тюремних воріт вийшов офіцер й запитав Воронюка, «што ето за пацан?»; Воронюк не взяв на себе ще одного гріха й знизав плечима: «А звідки я знаю, навіжений якийсь…»; майор Молін гаркнув на Мирона: «Убірайся вон отсюда, скорєй!», — й кивнув Воронюкові, щоб ішов за ним.
XII
Колишнього Мирона не стало: залишилася на світі особина, яка ступила на поріг зради і була проклята своїм праведним двійником; від найтяжчої ганьби Мирон вивільнитися не міг — хіба що самогубством, і він помислював, як має це вчинити; чистий, мов янгол, юнак ходив тепер назирці за своєю заплямованою непрощенним гріхом тінню й виганяв її з простору, на якому їй велено було жити в іпостасі чесного мужа й протоптувати стежку, котра мала його вивести на тракт герців за свободу в обладунку тільки йому властивої зброї, скупаної у крові батьків, та для пролиття нової не призначеної, — то зброя мислі і краси, якій суджено завершити відвічну боротьбу народу побідним кантом, хоралом, — й Мирон мав стати в перших лавах нових воїв, озброєних новітнім оружжям: «Месники дужі візьмуть мою зброю, кинуться з нею одважно до бою!»
Не судилося… І як він опустився до того, що тієї зброї взяти до рук не має права; збагнувши глибину свого падіння, Мирон утікав від людей і від себе самого, та нікуди втекти не міг, не мав де сховатися; до його свідомості щораз навальніше вдирався страх, що Богдан послухається братової поради, що ганебне слово «так» переповнить на тортурах чашу його терпінь, й він погодиться перейти на бік ворога, — і прийдуть до Боднарівки разом з облавниками Богдан і Воронюк, а люди їх проклинатимуть, будуть плювати їм услід, при зустрічі з Мироновими батьками відвертатимуть голови й пальцями тикатимуть на гніздо зрадника, і в цьому винен буде тільки Мирон; він ходив містом, у відчайдушному страху оглядаючись, чи не побачить де на вулиці бойових побратимів у новій ганебній ролі; до книжок не наважувався й заглянути, бо як йому тепер прийти до Шевченка, Лесі Українки, Франка, які матимуть право збатожити його найпогордливішими словами: «раб, підніжок, грязь Москви», «паралітик з блискучими очима», «приречений в сусіда бути гноєм» — і це правда, правда!
Мирон перестав відвідувати заняття літературного гуртка, до якого належав тільки він один, на уроці літератури уникав погляду Штрауса, під час перерви зникав з класу, щоб не спитав його професор, чому не приходить на гурток, — а як він міг прийти до улюбленого вчителя із забрудненими руками й душею, хіба цього Штраус не помітить?.. Та все ж якось перестрів у коридорі вчитель свого учня, поклав долоню на його плече й довго дивився в очі — бачив, що в Мирона трапилося тяжке лихо, то хай би поділився ним з учителем, та учень мовчав, бо що мав говорити: про те, що спіймали Богдана — то сказав би, таких бід сьогодні повно, але що сам став зрадником — як до цього признатися?! Штраус зрозумів: хлопця зранив якийсь великий біль, й не може він з ним впоратися, заглагоїти його, то сказав тільки: перечекай ту мить, яка може кинути тебе у прірву, звідки вже нема вороття, знайди в собі силу перечекати кризу, а коли вона мине — оглянешся назад і зрозумієш, що навіть найтяжча біда не вартує непоправного вчинку; з будь–якої ситуації людина спроможна вибратися — силою волі або каяттям; не покидай своєї мрії, сину, бо аж тоді, коли її втратиш, прийде до тебе справжнє горе…
Пішов Штраус і більше не викликав Мирона на розмову й не нагадував йому про неї згодом, коли хлопець прийшов на заняття гуртка; вчителеві слова зняли з душі Мирона іржу самозневаги, й віра, що Богдан не зламає присяги, зміцнювалася в ньому; Мирон усвідомлював, що в нинішньому важкому часі не завжди витримує — ламається людська воля, настала пора найвищих злетів і найницішого упадку духа, і той, хто впав, мусить знайти в собі силу піднятися, — що ж би то сталося на світі, якби усіх із зраненим сумлінням потрощив, мов смерч, непроглядний розпач?
Пані Бурмістрова теж бачила, що коїться щось із її льокатором; вона любила пана Миронця, мов рідну дитину, а розрадити не вміла; своїм простодушним оптимізмом могла втішати хіба що паню Макольондрову з–над Чорного потоку, а Мирон витав у іншому, недосяжному для неї світі, тож тільки ласкаво всміхалася до нього й ждала несподіванки, яка могла б роздрухати Мирона з жури; така нагода незабаром трапилася: одного дня, забачивши, що Мирон повертається зі школи додому, вийшла йому назустріч і, немов прапорцем, помахувала конвертом: був то лист від Йосафата.