Выбрать главу

Що може бути вільніше від хмар?

Хтось заперечить, що вони слухняно біжать, мов отара овець, під деспотичним крилом навіженого вітру?! Це не так! Вітер не тиран, не володар! Він — дух тієї химерної країни, творець цього розкішного світу, суть їхнього руху, прагнення й творчості. Тому вітер і хмари — нерозривна одність, уособлення повної гармонії й найвищої волі — необхідності.

А найвищий вияв свободи хмар у їхній самотворчості: ось летить срібнокрилий журавель у високості, ось він піднімає крила, складає їх, перетворюється у покрите інеєм дерево; невловима мить, і перед тобою на тлі неба предивна дівоча голівка з розпущеними косами; раптом помах незримої руки — і ось уже хижа морда дракона вишкірює зуби на тебе. Так, жартуючи, граючись, дають нам небесні істоти-хмари взірець вільності, не зв’язаної якимись канонами, обов’язками, крім одного — не завмирати в незмінності…

Хмари! Це ви збуджуєте в моїй тямі такі дивні думки? Це я чую ваш голос? Так ви живі! І не лише живі, а й мудрі, щирі, добрі, багаті істоти! Ви — генії повітряного океану, що є вашим рідним краєм, простором життя й радості. І від щирості своєї ви даєте землі, над якою плаваєте, і життю, котре проростає з надрів планети, частку своєї животворної наснаги, щоб запліднити нею парості Зелен-Дива. Правду мовила незабудка: квіти мають багатьох батьків, і одні з найщедріших — сповнені вологою хмари.

Світло й хмари — великі творці, садівники земного зела. Хіба можна уявити проростання бодай однієї бадилини без щедрого дарунка хмар — без дощових потоків? Гляньте на пустелі: там, де нема вологи, земля стає палючим покривалом.

Учені педанти поморщаться: за всіма проявами хмарного світу вони побачать лише хімічні реакції, атмосферну динаміку, перемішування мертвих стихій. «Мертвих? — сміються хмари. — Хіба мертве може породити живе?».

Вітаю вас, браття-хмари! Вітаю вас, прекрасні! Не покидайте Землі, давайте їй життя й силу, тінь і красу, радість прагнення й взірці вічної творчості. Дякую вам, друзі, ви навчили мене розпізнавати життя й мудрість там, де байдужі душі бачили тільки хаотичну метушню. Віднині я відкриваю серце всьому, що існує, — землі, вогню, повітрю, воді, зорям, квітам і тиші невидимих світів. Я ваша, я — з вами. Допоможіть мені ступити на шлях вічної радості…

Довго не спала, мучилася химерним питанням: де центр флори? Якщо, справді, прийняти припущення, висловлене прадідом, що квіткове царство має високий розум, тоді десь в його тканині на планеті має бути своєрідний центр, «мозок», який керує еволюційними процесами, приймає «рішення» про ті чи інші зміни, метаморфози, дії. Де ж може локалізуватися така структура, котра була б стабільна, динамічна, захищена, і разом з тим куди б сходилася вся інформація сукупної флори?

Думала, думала і не могла зупинитися на чомусь певному. Вранці запитала про це прадіда. Він вислухав мої міркування і докірливо сказав:

— Ти, мов дитина, одразу хочеш заглянути всередину ляльки. Пам’ятаєш мудре висловлювання Пришвіна: «В казці прихована правда, але якщо казку зламаєш, як діти ламають ляльку, то жодної правди там не знайдеш». Чудово, адже так?

Я згодилася з ним, проте не могла збагнути, яке це має відношення до мого запитання.

— Прямісіньке, — відповів прадід. — Уяви собі, що можна просто знайти відповідь на твій запит, кожен міг би досягти «центру» квіткового царства і порядкувати там. Хіба ти не бачиш, що може зробити сучасний «культурний» хижак в лісах, на галявинах, в незайманих горах? Купи гидоти, битого шкла, побутових покидьок. Якби в твоєму мозку поселилися юрми таких транзисторних, наркоманних та алкогольних мікроорганізмів, що сталося б з твоєю свідомістю, тілом, рефлексами, фізіологічними процесами, психічною, діяльністю?..

— А може, саме так воно і є? — обережно запитала я. — Може, саме тому природа хворіє, страждає, біснується, знемагає від спеки, ураганів, землетрусів, циклонів, що хтось десь торкається її «нейронів», її найчутливіших клітин?

— Думаю, що це не так, доню. Думка твоя надто прямолінійна. Реальність має бути глибшою й таємничішою. Хіба життя — то лише якийсь біологічний комп’ютер, як гадають механіцисти? Воно сягає корінням у безмірність, у невичерпність буття. Може, його центр у Сонці або ще далі — у галактичному ядрі. А може, його нема взагалі? Чому б і ні? Може, те, що ми називаємо «центром», є сукупна воля всього життя. Синтез діяльності всіх часток і структур. Тоді ворожі, антагоністичні сили не здатні зруйнувати його, бо, доки існує бодай частка живого, існує й сукупна воля, розум, «свідомість». Подумай про це, доню. Але не чекай готових рецептів. Життя, взагалі, якесь диво з див. Порушення всіх норм і законів. Нам лише здається, що ми підійшли до розуміння інтимної тайни живого. Торкаючись до нового ступеня пізнання, ми бачимо, що далі громадяться все нові й нові щаблі, і нема їм кінця, і годі вичерпати океан таємниці життя. Та й добре, що ця таємниця безмірна. Що б діяла наука, вичерпавши імпульс самопізнання?..