«Та де ж ти можеш прочитати про те, чого не було? — почувся десь в глибині свідомості голос Радісного. — Доки шкаралупа лялечки не прогризена, хіба може гусінь щось знати про політ метелика? Хіба що генетичні сни та мрії інколи пропливають в її свідомості — сни про політ, мрії про крилатість… але все те — ніби химерні тіні літнього дня. Тому — шукай в собі, шукай в житті. Життя — найкращий порадник, а ключ до його таємниць — радість!..».
Гриць отямився від задуми, склав книги в сумку, виглянув у вікно тролейбуса. Його зупинка. Пора сходити, звідси пішки до таксомоторного парку, до веселого ярмарку шоферів, машин, механіків.
Він зійшов на тротуар, повернув на вулицю Пархоменка. Радість! Цей клич не покидає його, він щось вимагає, нагадує, просить, велить. Магніт радості має привести його до судженого, до бажаного, омріяного. Радість має стати критерієм оцінки людей, явищ, подій, речей, книг, ідей, творень, зустрічей. Треба про це пам’ятати завжди.
Познайомившись із співробітниками часопису «Хрін», Гриць теж одразу намагався оцінити свої нові знайомства, працю в редакції, проблеми гумору й сатири під знаком своєї дивовижної пригоди, в ключі радості. Але такий натхненний, емоційний підхід до справи зустрів скептичний опір нових знайомих. Вони ставилися до свого фаху досить прямолінійно — професійно, діловито, холоднувато і їдко. Радості в їхній роботі практично не відчувалося. Скоріше якась зловтіха при вдалому висміюванні того чи іншого персонажа. А Гриць відчував себе незатишно, коли сміх гуморески чи сатиричного фейлетону боляче ранив душу людини. Хотілося, щоб гумор лікував людину, допоміг побачити свої парадоксальні, химерні сторони, свої атавістичні глибини, котрі треба почистити, а таким чином — просвітлитися, одужати. Все хотілося поговорити з редактором часопису Саливоном Товкачем відверто, дружньо, розпитати про таємниці сміху, висловити свої міркування з приводу ідеї радості-сміху, але нагоди не траплялося, часу все не вистачало для глибокої бесіди. Може, сьогодні?
Гриць зайшов до контори, до диспетчерської, оглянув машину, привітався з напарником, який, відганявши свої чотирнадцять годин, поспішав додому, і виїхав на трасу. Біля метро «Більшовик» підхопив пишноволосу, русяву білозубу кралю. Вона сіла спереду, поруч з Грицем, осяявши його сліпучою посмішкою. Він бігцем окинув її високий бюст, зустрівся поглядом із зеленими очима, відчувши якусь магнетичну привабливість.
— На Русанівку, — сказала краля.
Гриць вивернув машину на проспект Перемоги, помчав до Хрещатика, інколи косуючи на дівчину. Вона зосереджено перебирала в сумочці фотографії, інколи зупиняючись на деяких, і, здавалося, зовсім не звертала уваги на водія. Гриць боковим поглядом відзначив надзвичайну красу деяких дівочих облич на зображеннях.
— Актрисами цікавитесь? — недбало запитав він, зиркнувши на пасажирку.
— Невже я схожа на ідіотку? — дзвінко засміялася вона. — Збирати знаменитостей? Навіщо? Щоб компенсувати власний комплекс неповноцінності? Я не страждаю такою недугою, — кокетливо додала вона. — А ці дівчата — мої подруги…
— Невже такі красиві? Чи то ретуш?
— Яка там ретуш? — образилася дівчина. — В житті вони незмірно красивіші. Гляньте ось на цю — подобається?
— Дуже! — відверто сказав Гриць. — На індуску подібна…
— Справді, — згодилася дівчина. — В ній є щось східне. Вона ще з дитинства любить виконувати східні танці. Дуже весела, грайлива, радісна…