Лі уважно глянув на хлопця, любовно обняв його за плечі.
— Згадав щось подібне?
І знову Гриць здивувався чутливості старого тайця. Але не сказав нічого, а тільки мовчки кивнув. Учитель зробив знак іти далі, а потім на ходу сказав:
— Якщо бажаєш, я висловлю тобі кілька своїх міркувань з приводу тайни вічної миті. Проте повернемося в притулок. Тут якось непривітно, задушливо, та й цікавого нічого нема. На острів нас не пустять, вулканічні породи тобі, мабуть, ні до чого. Я зайду до тутешньої кухні, принесу щось поїсти, а потім — поговоримо.
За кільканадцять хвилин, покінчивши з сніданням, вони знову сіли один біля одного в затишній печері. Лі, прикривши повіками очі, задумливо говорив:
— Ти знайомий з роботами Фрейда? Поверхово? Я цікавився всіма психоаналітичними пошуками — від позитивних до містичних, бо найбільше мене приваблювала саме тайна свідомості, нашого «я». Фрейд уподібнює психічне життя людини вершнику і коню. Кінь — то підсвідомість, а вершник — розум. Він вважає, що рішення завжди приймає кінь, тобто підсвідомість, але все робить так хитро, щоб вершник (розум) гадав, що це — його рішення, суверенне, самостійне. Мій багатолітній досвід показав, що Фрейд створив фіктивну теорію, далеку від таємничої реальності психожиття. Підсвідомість, тобто мільярдолітні глибини мислячої матерії, це і є свідомість у всій своїй всеохопності та мудрості. Це — титанічний розум древності, дарунок Матері-Землі. Там є все знання — від амеби до людини, там є всі конструктивні рішення (саме тому ми маємо можливість «учитися», тобто розкривати самих себе, свою титанічну скарбницю). В принципі, «родова пам’ять» віків могла б бути джерелом знання для кожного новонародженого. Саме для цієї мети біоеволюція, певно, й сотворила «біокомп’ютер» (кору), щоб він міг бути координатором потреби в тій чи іншій інформації глибин. Та сталася якась катастрофічна мутація, інверсія, котра виявилася патологічною (воістину виникла «кора», яка замкнула титанічну свідомість у «тартар» «підкорки»). Ти пам’ятаєш, друже Гріг, еллінські міфи про титанів і богів? Певно, прадавні мудреці відобразили психічний метаморфоз у символах міфів. Битва титанів з кронідами (синами часу) — є ілюстрацією такого конфлікту. Титани — древні сили, мудрі й щирі, а кроніди (олімпійці) — розумні, але підступні. Замкнувши титанічні сили прасвідомості в «тартар» позарозумності, кроніди стали «забороняти», «керувати», «спрямовувати», «карати» і так далі. Будучи юним утвором, кора (олімпійці) не могла б зберегти своє чільне місце в діяльності людини, якби не осідлала титанічного «коня» глибини. Але честолюбство та амбіція мозкового комп’ютера, котрий привласнив собі прерогативи всетілесної свідомості, завдали удару й самому розумові, бо пропускали іскри потрібного їм знання крізь решето «винаходів», «осяянь», «відкриттів», «інтуїцій» тощо. Координатор став тираном. Практично так званий розум заважає правдивій титанізації світу й біосфери, він боїться прориву геніальних сил глибини, ось чому генії і талановиті люди майже завжди були нещасні і хутко покидали цей світ, бо розум їх не шанує і боїться. Саме тут причина ворожості до нових ідей, відкриттів, парадоксальних теорій. Тут і пояснення успіху «мозкової атаки», при якій несподівано відкривається «нове», тут і загадка «осяянь», котрі є відблиск мудрості, притаманній кожній людині, але схованій за сімома замками інтелекту.
— Я читав про таке, — озвався Гриць.
— Де? У кого?
— У роздумах однієї… знайомої…
— Хто вона?
— Лікар. Психіатр. Вона тепер на Папуа, досліджує якусь екзотичну хворобу. Я теж летів туди…
— Дивно, дивно, — похитав головою Лі. — Яка вражаюча напруга ноосфери, який натиск вогню. Чутливі приймачі в усіх країнах світу відчувають одне й те ж. Це — прекрасно! Тоді ти, друже Гріг, зрозумієш, до чого я веду. «Розум», наш буденний інтелект, знемагає від калейдоскопічних змін реальності. З полум’яною динамікою буття може впоратися лише титанічний розум мільярдоліть (індуси називають його будхі, мудрість). Для цього треба знову трансформувати зовнішній розум (інтелект) у працівника, у координатора, у щирого інженера, котрий з вдячністю братиме батьківські скарби глибин, прикладаючи їх до спільного блага, не приписуючи пріоритету собі. Чи не нагадує тобі ця ситуація легенду про падіння Люцифера-Світоносця? Світоносець і в розум. Йому доручено було лідерство, але не тиранічність. А він «загордився», впав, потьмарився. Тепер потрібен титанічний метаморфоз. Можливо, саме тут причина дискретного сприйняття світу, його розпаду, роздробленості. В глибинах організму, в надрах життя затаєна сукупна свідомість пращурів, котра прагне прояву і здатна перемогти навіть невблаганність смерті, воскресити з небуття минулі покоління…