Вислухали Івана Гука з неослабною цікавістю, тамуючи подих. В паузах чутно було, як за вікнами лабораторії шаленів осінній вітер, і така буряна погода якось особливо співзвучала неквапній розповіді про таємниці життя, надаючи кожному слову глибокого, нетлінного значення.
Ззаду піднялася худенька рука, почувся тоненький голосок Віриної подруги Каті. Поправивши на носі великі окуляри, вона пропищала:
— Ми з Вірусею недавно прочитали цікаві праці Ціолковського: «Причина космосу», «Наукова етика», «Доля Всесвіту»… Скрізь він висловлює думку про те, що життя кишить у Всесвіті. Він так і висловлюється: «кишить»… А багато сучасних учених… ось хоча б Шкловський (він недавно виступав у телепередачі)… такі учені твердять, що життя — виняткове, що це випадкове сплетіння, якийсь виграш у лотереї, що якби життя «кишіло», то ми б давно були свідками появи мислячих істот на Землі. Як ви, Іване Васильовичу, дивитеся на таку проблему? Як її розв’язати на цьому рівні наших знань?
Голова з любов’ю глянув на схвильоване личко Каті, на сяючі поруч з нею чорні жарини Віриних очей. Як вони блискавично ростуть, крилаті пташенята, як вони сміливо зводяться понад обмеженнями земного гнізда. Є, буде вдосталь послідовників Юркові не лише для космічного польоту, а й для космічного мислення. Може, тут, на Землі, в затишку простої лабораторії колгоспу, вирує пошук не менш важливий, ніж там, де ти тепер літаєш, братику.
— Справді, любі друзі, — озвався Іван, — багато найпротилежніших думок висловлюється на полі наукового пошуку. Тут нема чогось дивного: ми ж заглиблюємося, як у тій казці, у правічні ліси галактичних світів. Нас очікують такі таємничі хащі, що треба збирати всі ресурси мислення та інтуїції. Прямолінійні рішення вже не допоможуть. Проте спроби «обезлюднити» космос, спроби, які набирають силу останнім часом, мені здаються своєрідним поверненням до прадавньої попівської казочки про виняткове творення Землі й людини. Той же релігійний жупел, але переказаний на науковий лад. Якщо життя виникло і вже мільярди літ існує, розвивається, еволюціонує, досягло мислячого рівня, то для цього в космосі є достатня причина, основа. Таке загальне міркування, на яке опирався Ціолковський. Проте правомірні й інші думки, і треба шукати відповідь на запитання, чому ми не бачимо високорозвинутих братів по розуму? Чому галактичне поле здається пустельним, мертвим? Знову ж таки — це озивається наш химерний антропоцентризм. Спробуємо розглянути проблему життя у всесвіті, проблему «вищих» еволюцій порівняно з відомими фактами буденної реальності. Хай це буде, як символічна притча. Наприклад, візьмемо засіяне озиме поле. Воно здається покинутим, захололим, пустим. Чорна рілля, замерзлі грудки, вітри й сніги. Якби незнаючий розум глянув на таке поле, що б він вирішив? — Це — мертва площина. А насправді знаючий господар скаже: а) в поля є сіяч, котрий восени вкинув у землю теплі зерна пашниці; б) «порожні» проміжки ниви, де не видно будь-якого господаря, не свідчать про «покинутість», про нежиттєвість, а лише про те, що взимку там нічого робити; в) поле жде весни, тобто певного ритму проростання й визрівання; г) коли час проб’є — все рішуче зміниться, бо засяє сонце, побіжать весняні ручаї, пробудиться паруюча земля, з’являться в полі творящі істоти — господарі; д) заколоситься поле, дозріють хліба, настане день радісних свят. Ось яка перспектива для холодного, «мертвого» озимого поля, мої юні друзі. Хай цей символ підкаже вам, як можна мислити про життя в космосі. Можливо, наша епоха — є своєрідна озима епоха всесвіту, період визрівання розуму, творчих потенцій у парниках планет. А надійде вселенська весна — вийдуть на ниву радісні господарі, садівники, женці… І ми — люди — теж будемо в тому щасливому вінку творчості, учасниками свята космічного врожаю. Основне — зробити все залежне від нас, щоб не занедбати зерен життя, доручених нам природою, доглянути їх, виплекати. Не для пожирання, не для насичення, а для радості всього сущого. Ви — діти землі — стоїте біля колиски таких можливостей.