А поміж зорями вже виростає ніжно-блакитна сфера. Та ні — вона зеленаво-золотиста. Чи аквамаринова, кольору морської води. Це ж вона, прадавня мати богів, титанів і людей. Гея стародавніх міфів, колиска розуму й вічного пошуку. Музика затихає, звучить ледь чутними акордами — лагідними, пестливими. Це сюди, до неї, в її обійми летів Сава, це тут, в заповітному краю, він мав знайти щось важливе, найцінніше, вартісніше самого життя.
Планета наблизилась, заповнила небосхил.
Хмари, хмари.
А під ними — океани, континенти. Сава щасливо засміявся. Все так, як він вчив у школі, на уроках географії. Обертається глобус, пливуть гірські хребти, моря, звиваються змійками ріки, оксамитною зеленню вирізняються лісові масиви. Пропливає внизу Каспій, Волга, Дон, видніється Дніпро. Десь тут… десь тут він має зупинитися. Ближче, ближче. Лінія, що відділяє ніч від дня. Ніжні сутінки, вечір. Летять навстріч списи лісових верхів’їв, розступаються лісові велети, відкривають арку, а на ній напис: «ЗАПОВІДНИК „НАДІЯ“».
Сава пролетів попід аркою, заглибився в хащі лісу, ніби захоплений вихором птах. Силою волі намагався зупинитися, не впасти на землю. Гаряча хвиля піднялася від трав і чагарів, охопила його, заколисала. І він повиснув у невагомості над килимом квітів, побачив багряне коло сонця, що сідало за обрій, віддзеркалювалося у спокійних озерах і болотах. Почув щебетання птахів. Вечірні тумани сивою габою вкривали простори, шепотіли нечутні пісні…
Пронизливий гуркіт струсонув свідомість, і він прокинувся. Відчув, що сидить у кузові відкритої тритонки, яка, завиваючи, долала вибоїни піщаної дороги поміж густими лозами та вільхами. Одразу згадав усе. Це ж він їде на полювання з гуртом знайомих мисливців. Їде в ті краї, де живуть батьки його нового друга й побратима Гриця. Тільки чому на душі так неспокійно й тривожно? Може, виною тому раптове пробудження від чудового сновидіння? Чи оцей рев машин, крики й регіт мисливців, котрі весело виспівують на ходу, милуючись мальовничими краєвидами?
Сава перехилився через борт машини, глянув уперед. Дорога чомусь здалася йому ножем, що розпанахує живу землю навпіл, крає її болісну плоть. Здивувався: завжди шляхи здавалися йому життєдайними артеріями, котрі напоювали людським теплом, прагненням, інформаційними потоками, новинами й надіями, білокрівцями й червонокрівцями людей таємничий організм суспільства. Шляхи несли в своєму річищі друзів, побратимів, гостей. Тому й називалися вони гостинцями. Але чому тепер у ньому інше видіння? Чому перед його внутрішнім зором виникав весь процес зародження, зростання, розширення доріг? Спочатку тонюсінькі павутинки-капіляри сивезної давнини, що пробуравлюють степи, ліси й гори, а потім вони посилюються, глибшають, вгризаються в тіло матері-землі болісними пругами незагойних шрамів, ніби слідами розбійницьких орд. Скільки лихоліть і нещасть, руїн і злоби, ненависті й роздору перенесли в своїх річищах шляхи-дороги? Хто виміряє ту лавину муки? Чи співмірна вона з елегійністю, лагідністю та пісенністю тих стежок-доріжок, котрі оспівані казками й думами? Недарма Чорний Шлях залишився в пам’яті народній, але «Світлого Шляху» годі там шукати. Хіба в небі, там, де він, Сава, тільки що літав у ласкавому видінні?..
Сава стріпнув головою, проганяючи несподівані думки. Що це з ним сталося? Таке відчуття, ніби він пірнув у силове поле якоїсь потужної енергостанції, і незрима енергія безжальним вітерцем вимітає з нього попілець самозаспокоєння й розумової ліні. І треба мислити, мучитися, перевіряти глибинний вантаж власної свідомості й пам’яті. Чи варте чого-небудь те, що там покладене, добуте, приховане?
Ланцюжок машин виповз на буйні луки. Вечірні сутінки скрали небокрай. Захід палав райдужною феєрією барв крізь серпанок сизо-блакитних туманів. Тритонка зупинилася, мисливці з веселим галасом розвантажувалися. Сава теж зіскочив на траву, зняв рюкзака, допоміг стрибнути вниз спанієлю, спокійному, доброзичливому псу.
— Сюди, сюди, Вірний, — ласкаво погладив його хлопець. Пес влігся біля рюкзака, смачно позіхнув. Сава кинув йому шмат ковбаси, оглянувся.
Машини розверталися на широкій площині лугу, безжально толочили смарагдові трави, торкнуті першим багрянцем, ніжні квіти покірно лягали під колеса. Там і сям виростали намети. Спалахнули багаття, золотисті іскри зірочками помчали у видноколо, ніби прагнучи прилучитися до своїх вічних сестер у безмірності.
— Чого стовбичиш? — весело крикнув йому хтось із мисливців. — Закам’янів від захоплення, га? Це тобі не урбаністичний рай, це тобі справжнісінький едем, боже ж ти мій! А що буде завтра? Як почнеться сезон? Га?