— Ваш син Юрій у небі літає. Весь світ гримить!
— Світ гримить, — здивувався Гук, — а ми й не відаємо.
— У небі, — усміхнулася мати. — Як святий.
Раптом в її очах майнула тривога.
— Мабуть, це… небезпечно?
— Що ви, що ви? — запевнив прибулий. — Стопроцентна гарантія. Тепер супутники дуже надійні. Там цілий будинок на орбіті кружляє. У них є все, навіть душ, квіти. Так що не турбуйтеся. Спасибі вам за сина. Післязавтра в районі мітинг.
— Який мітинг? — не зрозумів Гук.
— На честь Юрія, звичайно. Вас захопимо. Ні, ні, й не думайте відмовлятися. Всі чекають, жадають побачити вас. Батьки героя. Потім поїдемо в Київ, у Москву, в Зоряне містечко. Слава на весь світ… Школу ім’ям Юрія назвемо. Завтра приїдуть кореспонденти, ви їм все про сина розповісте. А тепер ще раз вітаємо, бувайте здоровенькі. До побачення! Та не забудьте — післязавтра мітинг. Готуйтеся!..
Побігли до воріт, замахали руками. Чорна машина рушила, дихнула синім димком, пропала за деревами.
— Вискочили, мов голий з кропиви, — засміялася Ярина, — а пропали, як корова язиком злизала.
Директор улесливо захихикав.
— І я вас вітаю, Василю Йвановичу… і вас, Ярино Юр’ївно! Вітаю, так би мовити, з подвигом.
— А нас за що вітати? — похмуро запитав Гук, дивлячись собі під ноги.
— А хто його таким виростив? — сплеснув руками директор. — Ви! Батьки героя!
— Який там герой! — махнув рукою єгер. — Звичайний шибеник був. Як і всі діти. Були й трійки, і вчителі скаржилися на нього. І бився з хлопцями…
— Хе-хе! А все ж — світова знаменитість.
— Випадок, — зітхнув Гук.
— Дай бог всім такі випадки. От я й вирішив, що… при такому випадку… замнемо нашу бесіду… Вважайте, що її не було. Хе-хе! Працюйте спокійно. Навіть зарплатню можна збільшити. Є така можливість!
— Дурниці все це! — закипів Гук. — Все вирішено. Я буду отримувати тільки пенсію, мені досить. А працюватиму так, безплатно, добровільно, доки сил вистачить. Старий уже, ослаб, молодих треба. Тільки не думай, Явтуховичу, що можна буде дозвіл давати всяким там… Горло перегризу, трупом ляжу. Затямив?
— Хе-хе! Навіщо ж хвилюватися? Хіба ми не спільну справу робимо? Все буде добренько. Хай буде по-вашому! Та ось, до речі, прислали нам нового єгеря. Молодого. Я до вас його привів. Навчайте, введіть у курс діла.
Сава, котрий тримався оддалік, почувши, що йдеться про нього, підійшов до старого єгеря, подав руку.
— Сава… Прізвище — Корінь.
Гук привітався з ним, гостро глянув у очі.
— Прізвище гарне, надійне. А сюди як? Сам чи направили?
— Сам. Охотою.
— Це — гарно.
— Ну ви бесідуйте, а я піду до себе, — озвався директор. — Ще раз вітаю. Ну діла!
Жваво рушив до хвіртки, з подивом похитуючи головою і щось бурмочучи. Гук задумливо глянув йому вслід, потім жестом запросив хлопця до хати. Поряд з Савою дріботів спанієль.
— Твій пес? — поцікавився єгер.
— Мій. Мудра істота.
Гук сів за столик під тінню плакучої верби, запросив хлопця. Ярина зупинилася поряд.
— Може, молочка? Борщику?
— Дякую, — ніяково сказав Сава. — Я ситий. У районі обідав.
— Ти не соромся. У нас просто…
Ярина пішла до хати. Єгер уважно глянув на хлопця.
— То, кажеш, сам?
— Сам.
— Чому так вирішив? Що потягло тебе?
— Полював я тут недавно, приїхали ми з групою мисливців. На болотах, за Каранню, я настріляв купу качок. Відчуваю, що гидку справу роблю, а якась шаленість, азарт, древня засліпленість заглушили сумління. Мабуть, у багатьох воно так, бо всяка культурна людина має розуміти: відсутня жодна економічна потреба вбивати качок, гусей, всіх диких птахів і тварин. А бачте — кривавий інстинкт, жадоба здобичі все ще прихована десь в глибині. Так от… Провалився я там у трясовину. Був би мені каюк, та Вірний… це пес мій, ось цей спанієль, привів до мене дівчину із заповідника. Чорнява така, тоненька. Врятувала вона мене. Прощався вже я з життям, у небо дивився, на білі хмарини, на блакитну далину… а поряд — мертві птахи, в багнюці. І став я гидкий сам собі. Адже вони тільки що літали у вільному просторі, раділи, були щасливі, а я їх… Для спорту… Мерзота все це! Ну, врятувала вона мене, привела до ставочка, дала переодягнутися, вивела до асфальту. І зникла, як у казці… Вірите чи ні — в той день я народився наново. І глибоко збагнув, що вбивати тварин, віднімати у них радість — підло, мерзотно, огидно. Треба їх полюбити… і тоді вони, як у казці, прийдуть до нас друзями, допоможуть і нам стати кращими. Та дівчина — вона вже вміє так…