— Приємно. Не боїться.
— І це лише за п’ятнадцять років. Раніше тут теж все було виглумлено, знищено. Порожній ліс був. Мисливці в сезон полювання винищували все, навіть по воронах стріляли.
— Лише п’ятнадцять років? — здивувався хлопець. — А великий у вас заповідник?
— Три тисячі гектарів. Крапля в морі. Кілька співробітників: я — еколог, є знавці флори, фауни. П’ять чоловік. Семеро єгерів. Але навіть за цю площу йде бій. Заготівельні організації кричать, що план у них горить, а в нас є, мовляв, багато дерева, котре можна, безболісно реалізувати. Слово яке страшне — реалізувати!
— А до чого тут їхній план? У них — свої ліси, у вас — свої.
— Заздрісно, що добро пропадає, — гірко всміхнулася Христина. — Та нічого. Ми воюємо. Тепер стало легше, газети підхопили ідеї захисту природи. Інститут ботаніки нам помагає. Та браконьєри не сплять. Сам бачив, які «красунчики» ходять. І перед убивством не зупиняються.
— Дивно. Є закон про захист природи, а люди…
— Головний закон — у душі. Там треба було формувати твердині краси, закону, любові. А ми ігнорували душу, все дбали про тіло, про черево. От і стала природа для багатьох людей джерелом насолоди, споживання. А переламати цю тенденцію? Ой, тяжко! Що таке наш заповідник, та й не лише наш? Крапелька серед океану споживацтва. Що там оцей ліс? На унікальний Байкал замахнулася бездуховність, на великі ріки, на культуру народну…
Вона гостро глянула на хлопця, і Сава зашарівся.
— Правду сказала. Сам недавно такий був. І якби не ти…
— Та ні, — заперечила дівчина. В тобі дрімало добре зерно. Просто ти спав, не замислювався, як і мільйони інших. А під грозою — пробудився…
— Ти гарно сказала! — підхопив Сава. — Саме — пробудити людей треба. Щоб душа заболіла, щоб болі всього живого стали твоїми болями.
— Чудово, — дружньо мовила Христина. Зупинилася, глянула довкола. — Потрібні заповідники в серці. Ще з колиски відкривати в душі джерела любові. Хай естафету підхопить школа. Сказати дитині: пожалій квітку, дерево, звірятко… Птаха пожалій, мурашку, метелика… Не вбий! Адже можеш обійтися без убивства? А ще краще — полюби. І тоді весь світ принесе тобі дарунки. Як у казках, пам’ятаєш?
— У казках, — сумовито відгукнувся Сава, — все гаразд. І я там був, мед-пиво пив. А в житті? згадай вчорашніх. Поговори з ними про любов…
— Такі не почують. І не лише вони. Є навіть вчені й діячі культури з глухими серцями…
Вони ще трохи пройшли мовчки по дорозі, і Сава відчув, як Христина зненацька відчужилася, охолола. Зупинилася. Не дивлячись на хлопця, сказала:
— Ну, тобі пора. Ти ж обіцяв Грицеві. А я піду до своїх звірят. Провідаю.
— А мені… можна приходити до тебе? — з надією запитав Сава.
Обличчя в Христини відсторонене. Очі — ніби темні провалля. Вона довго мовчала. Потім зронила:
— Приходь. Інколи… Якщо не можеш не прийти…
Савині щоки спалахнули. Дівчина, не відводячи погляду, додала:
— А тепер — іди. Скажи мамі, що я буду завтра, хай не турбуються. І ще… якщо хочеш глибше зрозуміти мої роздуми, зайди в сторожку, візьми в шухляді стола товстий зошит. Там записи про найголовніше, про те, що хвилює мене. Потім поговоримо…
Різко повернулася, пішла в бік від дороги. Зникла в сосновій посадці. А Саві все ще здавалося, що вона тут, поруч з ним, пливе у просторі повільно, мов хмаринка. І зграйка білих голубів над нею…
Отямившись, задумливо рушив далі. Різкий сигнал машини сполохав його заглибленість. Сава здригнувсь, оглянувся.
Поряд у хмарці пилу зупинився «бобик». З нього вискочив Сергій, заступив дорогу Саві. Той здивовано дивився на шофера.
— У чому справа? Вам щось треба?
— Послухай, ти… новоспечений єгер! — процідив Сергій, поїдаючи хлопця палаючим поглядом. — Може, ти Вибереш собі інші стежки-доріжки для прогулянок?
Біля ніг Сави грізно загарчав спанієль.
— Тихо, Вірний, — наказав Сава. — Замовкни. Хлопець жартує.
— Ні, не жартую! Христини не чіпай!
— Хто тобі сказав, що я її чіпаю? — здивувався Сава. — Вона тобі скаржилася?
— Ну, ти! — Сергій потемнів від шаленства. — Ми з нею дружили ще з дитячих літ. За однією партою сиділи. Ти можеш це зрозуміти? Один красунчик… падлюка згубив її, зманив… дитя вона поховала… Це треба відчути! А я її все життя люблю… Ясно тобі це? А тепер ти вискочив звідкись!
— Послухай, друже, не знаю, як тебе звати, — серйозно відповів Сава. — Пригаси свою шаленість і лють. По-перше, я не вискочив, а працюватиму тут. По-друге, Христина для мене не об’єкт для торгівлі: навіть з тобою, її шкільним товаришем, а таке… таке заповідне, як цей ліс, як сонце, як небо. Не будеш же ти битися зі мною за те, що я дивлюся на сонце? Чи розмовляю з ним! Ну скажи! Не будеш?