Та сталася катастрофа. Райдужне Світило — Рах згасло. Сколапсувало. Перед тим воно спалахнуло надновою зіркою. В серці Системи утворилася Чорна Діра. Сонце і планети потрясло страхітливим космічним вихором. Геліос-Ярило теж спалахнув і скинув свою багряну оболонку, перетворившись у жовтого карлика (згадайте, що говорилося у міфі про Фаетона: «Колісниця Геліоса наблизилася до Геї, ледве не спаливши все живе на ній», а насправді — скинута Сонцем оболонка сягнула планети). Лада розпалась на частки, потрапивши в течію гравітаційного урагану. Уламки стали супутниками великих планет, решту проковтнуло Сонце. Супутники Лади залишилися сиротами, і довго вешталися в надрах Системи, аж доки не зрівноважилися на сучасних орбітах. Саме тоді Земля-Гея придбала собі супутника — Місяця. Тисячоліттями вона була оповита густими хмарами, потрясалася жахливими горотвореннями і вулканічними вибухами. Мислячі істоти, відкинуті на сотні віків назад, деградували, потрапивши в екстремальні умови холоду, нестатків, втративши попередній гнозис і еволюційні можливості. Життєтворення Геї згасло, людям треба було пристосовуватися до цілком іншого світу. Від материнської епохи залишилися тільки перекази та міфи про легендарну зоряну вітчизну, де панує вічне літо і живуть вічноюні титани.
Виклавши все це, Гук згадав, що польоти «Вояджерів» відзначили наявність у Системі Сонця невидимої зірки, котру так і назвали — Люцифером, ніби солідаризуючись тим самим з далекими пращурами. Відстань її від Сонця передбачалася в межах ста — ста п’ятдесяти мільярдів кілометрів. Висловлювалася думка, що супутник Сонця є нейтринною зіркою. Гук вважав, що Люцифер — Чорна Діра, і що є можливість точно визначити її координати, потужність, характеристики. Астрономічна інформація підводила до висновків, що Сонце з планетами по крутій спіралі наближається до «Князя Пітьми». Якщо це припущення буде підтверджено, людство постане перед фактом космічної загрози і повинне дати відповідь на запитання: чи не падаємо ми у надра Чорної Діри? Чи не є сама сутність Кроносу-Часу, в потоці якого ми народжуємося і вмираємо, результатом цього занурення в глибини Тартару, у часово-просторову пастку?
Таке припущення не є химерною грою розуму, твердив Юрій. Космос демонструє нам безліч прикладів зоряних катастроф. Ми — не виняток, і не застраховані від будь-яких катаклізмів. Можливо, бурхливий розвиток науки та раптовий вихід людини в космос інтенсифікується самою Біосферою для радикальних заходів по врятуванню Сонячної Системи і життя в ній. Що можна зробити в цьому напрямку?
Перш за все — точно визначити свою астроситуацію. Розшукати невидимого супутника Сонця, вивчити його характеристики, нинішню динаміку всієї Системи. Визначити наявність загрози або її відсутність. І — найголовніше — подумати про відновлення життєдайності Сонячної Пари, отже, про повернення Епохи Урана.
Про що йшлося?
Про ліквідацію Чорної Діри. Про її розколапсування. Про «воскресіння» Озіріса. Або, якщо хочете, про «повернення Люцифера» в сонм світозарних дітей Зоряного Дивокола.
Знаю, писав Гук, що мене звинуватять у божевіллі, еклектиці, в ненауковості, в змішуванні легенди з реальністю, у наївності та безлічі інших інтелектуальних гріхів.
Та відкинемо страхи перед нападами ортодоксів і консерваторів. Завдання, що постали перед світовою наукою, вимагають руйнування стереотипів ветхого «птолемеєвського» мислення. Хіба випадково саме наша Вітчизна відкрила зоряну браму в Безмірність? Вийшовши за межі земної колиски, невже будемо жахатися божевільних завдань, обертаючи нові, небувалі можливості лише для задоволення прагматичних, буденних потреб? Це було б страшною неспівмірністю. Людина мисляча не має права допускати такого.
Космічні можливості вимагають космічних завдань. Чи готові ми до цього? — запитував Юрій. І сам відповідав: так, готові. Футурологічна ситуація в нашій країні (та й у всьому світі) сприятлива для сприйняття найфантастичніших завдань. Чим величнішою вималюється перспектива прийдешніх звершень та дерзань Розуму, тим швидше ми зуміємо зупинити, подолати вихори мілітаризму й антагонізму, що потрясають Планету.
Яка реальна можливість такого космотворення? Чи володіє земна наука технологією та знанням, спроможним запалювати згаслі зорі, розколапсовувати Чорні діри? Чи не є це космічна маніловщина?
Всяка дорога вимагає першого кроку. А ми вже далеко не дітки, що вперше ступають за межі колиски. Ноосфера Землі досить відповідальна й зріла, щоб обирати достойні розуму завдання. Хоч проект «Воскресіння Озіріса» і видається на перший погляд утопічним, нереальним, але тверезий розум робить серйозний, достовірний прогноз: вже двадцять перший вік спроможний «запалити» Райдужну Зорю, відновити життєтворчу ситуацію в Системі. І хто скаже, наскільки інтенсивнішою стане земна еволюція, яка лавина сприятливих мутацій підхопить людство (та й все життя) на динамічну хвилю трансформації, щоб вивести його у зоряну всеосяжність? Бо таким, які ми тепер, — це треба визнати відверто, — шлях у безмірність закрито! Ми виходимо в простір у «консервних коробках» ракет і скафандрів, і висновки з цього однозначні: Великий Космос, Глибинний Космос, Надмірний Космос для людини сучасного типу недосяжний!