Їхали на підводі до районного центру. Іван думав, мовчав, не відповідав на радісні репліки Зіни, котра скрикувала, милуючись то озером, що виринало зненацька з-за чагарів, то мальовничим гайком, то грайливим потічком…
У селах, через які вони проїжджали, ще було непривітно, убого, незатишно. Голопузі, худенькі діти, захоплено поглядаючи на блискучу Зірку Героя, бігли за підводою.
Ранкові тумани пливли понад запущеними полями, а Івану здавалося, що то не тумани, а дим. І полум’я. І гуркіт танків. Ах, чому це не вічний гуркіт тракторів, що орють весняну ниву?
У районі він зустрівся з фронтовим товаришем, який тепер працював секретарем райкому. Похвалився йому, що їде до столиці. Той не сказав нічого, запросив на вечірню зустріч, щоб згадати спільні фронтові ночі й дні, щоб пом’янути добрим словом друзів, котрі не повернулися з пекла війни. Співали бойові пісні, згадували тяжкі походи, бої. Секретар відкрив альбом, показував пожовклі фотографії довоєнних товаришів. Агрономи, вчителі, зоотехніки, парторги, трактористи, механізатори. Як багато друзів було в секретаря. Але, показуючи ті зображення, господар альбому тяжко зітхав, додаючи коротко й страшно: «Загинув… Загинув… Згорів у танку… Розстріляний німцями… Загинув під Берліном… Помер у полоні… Загинув…».
Сутінки болю налягали на серце Івана, померкла радість зустрічі. Знову заглянули в його очі, в душу голопузі й худі малюки поміж убогими землянками. Він різко закрив альбом, мовчки глянув у обличчя секретареві. Той теж був мовчазний і задумливий. Вови розуміли один одного без слів. Того ж вечора Гук домовився з фронтовим другом, що очолить найвідсталіший у районі колгосп в селі Горяни.
Вночі спалахнула гостра суперечка з дружиною, коли вони повернулися з вечірки до готелю. «Де ми будемо жити? Що мені робити поміж тими руїнами? Навіщо було мріяти про чудове життя й майбутнє навчання в місті? Лише для того, щоб знову пірнути в багнюку й убогість?».
Він був глибоко розчарований глухотою її душі, нерозумінням того, що обов’язок людськості — понад все! На кого залишати дітей та осиротілих жінок? Хто підніме господарство з руїн, якщо не ми? Ради кого кипів бій? І хіба герць завершено? Може, тепер починається найголовніша фаза поєдинку?
Вони виїхали в Горяни. Поселилися в землянці, бо майже всі хати були знищені. Зіна кілька днів мовчала, не розмовляла з Іваном. Люди зустріли Героя насторожено. Придивлялися, оцінювали, мовчали. Весняного ранку він очолив загін сіячів. Сходило сонце, птахи кружляли над полями. Він ішов повагом по ріллі, щедро сіючи в землю теплі зерна. І згадував у ці хвилини билинний образ Микули Селяниновича. Навіть Святогор загруз у землю, пробуючи підняти «тягу земну», котру Микула легко й звично носив щоденно за плечима. Он як високо, винятково оцінювали пращури значення оратая й сіяча! Ось поруч з ним ідуть підлітки, жінки, діди, кидаючи ярові зерна у паруючий грунт. Вони — вірні діти прадавнього Микули. Доля світу в їхніх руках.
То був день Іванового воскресіння. Дальші роки — ніби листки календаря, що хурделицею полетіли за вітром часу.
Перший урожай. Тих днів Іван не зміг би забути за сотні років. Сонячне море повного колосся, журавлині рядки косарів. Щось було в цій картині таке прадавнє, таке глибинне й рідне, що сльози розчулення підступали до очей. Він виминав з колосків золотисті зернята, закохано дивився на них і відчував у тих вогнистих краплинках пульс грозовиць, що вирували літніми днями понад рідним краєм, ніжну щедрість дощів, шалену життєвість сонця, мовчазну самовідданість землі.
З попелищ вставали хати, господарські будівлі. Діти пішли в школу. Залунали весільні пісні над селами. Іван відчував, що його частка праці й безсонних ночей теж увійшла животворним потічком у ту просту людську радість повернення до мирного життя.
Вони жили в землянці. Іван повертався пізно, щасливий, втомлений. Зіна зустрічала його невдоволеним буркотінням: «Чи довго будемо жити кротами? Вже багато простих колгоспників перейшло в хати, живуть по-людському. А ти голова, Герой. Невже не заслужив того, що мають уже доярки та конюхи?».
В останню чергу, — таке було рішення Івана. І він дотримувався його суворо, нерушимо, як на фронті.
Минали тяжкі дні реконструкції, зимові місяці. Навесні дружина породила сина. І почала вимагати переїзду в місто. Тут, мовляв, нема навіть елементарної медичної допомоги, відсутні умови для нормального людського життя. Іван переконував її: все буде згодом, все це потрібне не лише їм, а кожному трудареві, отже, його обов’язок — осягнути такі умови, зробити їх нормою повсякденності. Хіба в місті комфорт і зручності падають з неба? Тепер головне — хліб, хліб. І праця, невтомна праця. Все інше — випливатиме з цього.